СІНКЛЕР ЛЬЮЇС

КІНЗБЛАД КОРОЛІВСЬКОЇ

РОДИНИ

1947

Sinclair Lewis

Kingsblood Royal

1947

ПЕРЕКЛАД І КОМЕНТАРІ

ОЛЕКСАНДРА ОМЕЛЬЧЕНКА

2024

Присвячується М.Т.Ш., хто першою почула цю історію.*

РОЗДІЛ 1

Пан Блінгем, хай він смажиться у власному жиру, був помічником скарбника компанії «Флейвер-Сейвер». Він їхав з Нью Йорка до Вінніпега у супроводі пані Блінгем та їхньої жахливої доньки. Оскільки вони були ньюйоркцями, тільки відрядження могло затягнути їх у цю глушину, і вони вважали нікчемним все, що було на захід від Пенсильванії. Вони сміялися з Чикаго, яке наважилося мати хмарочоси, і з Медісона, яке вдавало, що має університет, і вони зупинили машину і заверещали, коли в'їхали в Міннесоту і побачили великий щит з рекламою «Десяти тисяч озер».

Панна Блінгем, яку вони називали «Сестрою», прокоментувала:

- Якщо б у вас не було ньюйоркського почуття гумору, ви ніколи б не зрозуміли, чому ця вивіска така смішна!

Коли вони приїхали до свого першого селища в прерії Міннесоти, де було шість котеджів, гараж, крамниця і високий червоний зерновий елеватор, пані Блінгем хихикнула:

- Та в них тут Емпайр Стейт Білдін!

- І всі Свенсони, Бенсони і Хенсони щовечора піднімаються до «Рейнбоу Рум»!* - буркнула Сестра.

Їхній сміх підбадьорював їх ще сотню миль, аж поки не настав час думати про ланч. Панна Блінгем подивилася на карту.

- Гранд Ріпаблік, Міннесота. Здається, це десь за сорок миль звідси, і це досить велике селище на 85 000 людей.

- Давайте спробуємо. У них має бути якийсь готель, де можна поїсти, - позіхнув пан Блінгем.

- Усі найкращі люди там їдять у притулку Армії Спасіння!, - скрикнула пані Блінгем.

- О, ви мене вбиваєте! - сказала Сестра.

Коли з круч річки Соршай вони подивилися вниз на вапнякову колону будівлі Національного банку «Блу Окс» і на завод зі сталевих і скляних навісів, які зводилися для корпорації «Воргейт Вуд Продактс» з 1941 року, пан Блінгем промовив:

- Достатньо великого розміру військовий завод їм тут перепав.

Від початку Другої Світової війни Гранд Ріпаблік зросло з 85 000 до 90 000. Для дев'яноста тисяч безсмертних душ воно було центром всесвіту, і всі відстані слід було вимірювати від нього; Масква* визначалося як місце за 6100 миль від Дому, а Саудівська Аравія - як ринок збуту стінових плит Воргейт, збірних хатин і пропелерів. Блінгеми, які знали, що справжнім центром Сонячної системи є ріг П'ятого проспекту та 57-ї вулиці, були б роздратовані, дізнавшись, скільки простаків у долині під ними вірять, що Нью Йорк - це лише готелі, бурлескні вистави, гетто та фінансовий центр.

Пані Блінгем наполягла:

- Поїхали. Ми не можемо витрачати цілий день, дивлячись на це звалище. Готельний путівник називає «Пайнленд» найкращим місцем, де можна поїсти. Давайте спробуємо.

Вони їх не помітили, але дорогою до «Пайнленду» мали б проїхати повз палаци з завитковими орнаментами 1880 року, італійську католицьку церкву, ломбард, в якому литовський лісоруб нещодавно заклав пістолет Люгера, з якого вбив сіамського кухаря в шахтарському таборі, найкращу крамницю жіночого одягу поміж Форт Вільямом і Далласом*, льотчика, нагородженого Хрестом Вікторії*, і негритянського священика, який був доктором філософії.

Перед гобелено-цегляним дев'ятиповерховим готелем «Пайнленд» (спроектованим архітекторами Лефлером, О'Флаерті та Зіпфом з Міннеаполіса), пан Блінгем сумнівно сказав:

- Ну, гадаю, ми зможемо тут щось перекусити.

Їм здалося дуже смішним, що більш вибагливий з двох ресторанів у Пайнленді має зухвалу назву «Ф'єзоле Рум», хоча вони не вважали б це смішним, якби знали, що місцева назва вимовляється як «Фізолі», бо саме так вимовляли її і Блінгеми.

«Ф’єзоле Рум» створювала атмосферу чинквеченто*: помпейсько-червоні стіни, майоліковий посуд, іспанські винні глеки по обидва боки від дверей і фриз із старовинними грецькими бігунами, виконаний місцевим художником-портретистом.

— Ой-ой-ой, вони тут так задаються в цьому... ще раз, як це місто називається? — поглузувала Сестра.

— Гранд Рапідс, — сказав пан Блінгем.

- Ні, це ті меблі, звідки родом тітка Елла. А це, - авторитетно сказала пані Блінгем, глянувши на карту, - Гранд Ріпаблік.

- Яка дурна назва! - промовила Сестра. - Звучить як Четверте Липня*. О, Боже, ці провінціали!

Метрдотель старанно провів їх до столика, поважний, випростаний кольоровий чоловік, чия голова нагадувала коричневу більярдну кулю. Вони не знали, що це був Дрексел Гріншо, лідер консервативного крила негритянської громади. Він був схожий на єпископа, на генерала, на сенатора, на будь-кого, ким би він міг бути, якби обрав інше покликання, ніж бути офіціантом, і інший колір.

Пан Блінгем замовив угорський гуляш. Пані Блінгем була сміливою щодо смаженої баранини. Сестра взяла курячий салат, огризнувшись на темношкірого офіціанта:

- І постарайтеся, щоб у ньому було трохи курки, добре?

Їм здалося дуже комічним, що офіціант вклонився і сказав:

- Так, панно.

Вони не змогли б пояснити, чому їм це здалося комічним. Вони сказали:

- Треба бути ньюйоркцем, щоб зрозуміти наше почуття гумору. Нігер, який заробляє у такому смітнику, як цей, поводиться так, ніби він у «Рітці»!

Щоправда, в Нью Йорку, у святкові вечори, вони вечеряли не в «Рітці», а в «Шрафті»*.

Делікатно бавлячись із курячим салатом, але доїдаючи його, як і всі булочки, Сестра цинічно оглядала «Ф'єзоле Рум».

- М-м-м! Шановні батьки, погляньте на стіл праворуч від мене. Будь ласка, купіть його для мене... молодика.

Чоловік, якому вона таким чином віддала перевагу, був симпатичним тридцятирічним чоловіком з міцними плечима, веснянкуватими руками і світлою шкірою, яка часто поєднується з рудим волоссям, як у нього. Ви б подумали про футбол, потім про більш стриманий теніс. Але найбільше ви б помітили особливу невинність його блакитних очей, а також невинність і ентузіазм його посмішки.

- Він схожий на шотландського офіцера, - схвалила Сестра. - Йому варто було б носити