колишнього палацу Сатіапала, буйним чагарником заростає місце, де колись стояв Навабгандж, а старий Джоші не може навіть повернутися до рідного краю, щоб спокійно там померти. Джоші втік із Східної Бенгалії, тобто з Пакистану, до Індійської республіки. І, може, все було б гаразд, коли б не старість.

Велике місто Калькутта. Красиве. Багате… Але старому та немічному скрізь скрутно.

Чим живе старий Джоші, як досі не помер з голоду, він і сам не знає. Але таки живе і житиме, бо є в нього мета, яка підтримує його на світі.

Щодня виходить Джоші до причалів калькуттського порту і тоскно позирає в далечінь. Він чекає, що ось-ось із-за повороту ріки Хуглі виткнеться білий-білий океанський пароплав, на якому приїде той, хто зараз найпотрібніший.

За пазухою в Джоші лежить дбайливо загорнутий у ганчірку пакунок з рукописом професора Сатіапала та кілька червоних і синіх кристаликів у герметичній коробці. Це те, що заховав і не знайшов Чарлз Бертон.

Довго стежив старий Джоші за молодим англійцем. Стежив на свій страх і риск, поступово переконуючись, що Чарлі — не друг, а лютий ворог Сатіапала, рані Марії, Майї. Але ніхто не підтримав старого; Сатіапал навіть не дослухав до кінця, коли Джоші почав розповідати йому про свої підозри.

І ось тепер загинула вся сім’я Сатіапалів. Лишився старий Джоші та кільканадцять сторінок, змережаних незрозумілими значками.

Певне, за цими значками криється найглибша людська мудрість, секрет вічного життя, рецепти чудесних кристалів, які дають людині їжу й здоров’я… Мабуть, багато тисяч рупій дістав би Джоші за ці папірці, коли б надумав їх продати.

Але старий цього ніколи не зробить. Це чуже. Воно належить людині, яку він поважає найбільше в світі, — Андрію Лаптєву.

“Де ви, сагібе?.. — запитує Джоші чи то у самого себе, чи у вітру, що ширяє над просторами Хуглі, — Де ви?!”

У відповідь долітає брязкання заліза, сичання паровиків, перегук сирен — увесь той багатоголосий гомін, який характерний для великого морського порту.

Мовчить російський сагіб. Не відповідає на листи.

Але старий Джоші не складає зброї. Щосуботи надвечір він іде до поштового відділку, оддає вихрястому клеркові кілька дрібних монет, здобутих ціною приниження та недоїдання, і поважно диктує:

— Пиши!.. Москва… Лікарня, де врятовують всіх людей від смерті… Сагібу Андрію Лаптєву, який був у Навабганджі… Написав?.. Тепер пиши на окремому аркушику… Приїжджайте, сагібе, ви мені дуже потрібні. Це пише старий Джоші, я тепер живу в Калькутті…

Вихрястий клерк виводить на папері: “Дурень! Старий дурень!”, але Джоші схвально хитає головою і пильнує, щоб конверт заклеївся добре. Джоші переконаний, що сагіб таки одержить хоч одного його листа і обов’язково приїде…

“Де ви, сагібе?..” — запитує старий Джоші, позираючи каламутними очима на неквапливі хвилі Хуглі.

А зовсім близько звідти, угору річкою, до міста Калькутти йде білий-білий пароплав “Академік Павлов”. І на його палубі, схилившись на поручні, стоїть Андрій Лаптєв — професор, член-кореспондент Академії медичних наук, керівник радянської делегації на конгрес хірургів у Індії.

Пливуть неквапливі хвилі Хуглі, одного з рукавів могутнього Гангу. Вирує за кормою корабля вода, розбігається буйними чорториями. А потім заспокоюється, згладжується, та й не лишається й сліду…

Чи не отак збігає й минуле?.. Мов буруни за кормою, промчали роки. Вже посріблило першим інеєм Андрійові скроні. Вже зростає в нього чудова дочка Вже начеб час і забути про минуле. Та тільки цього не забудеш ніколи, як молодість, як найкращі поривання душі; і часто-часто уві сні кличе Андрій жагуче: “Майю!.. Майю!..”, і його дружина тоді мовчки плаче.

— Майю!.. — шепоче Андрій, позираючи вперед, — туди, де за кілька хвилин постане Калькутта, — “мешкання богині кохання Калі”.

Він витягає з кишені невеличкий чорний футлярчик, кладе собі на долоню дбайливо відшліфований кристал гірського кришталю.

— “Кристал самозабуття”…

Де ти, любий образ?.. З’явись хоч на мить, дай подивитись на тебе ще хоч раз!

Але не згущаються тіні за блакитними гранями. Кристал виблискує весело й грайливо: він набрав у себе повно небесної блакиті, схопив сонячний промінчик і тепер грається ним, сміється, щедро розбризкуючи навколо золоті цятки. Він немов каже: живим — жити і сміятися… Навіщо згадувати тоскне та скорботне?

Професор Лаптєв спускається до каюти і починає складати речі, його погляд зупиняється на тоненькій книжечці з довгою, нудною назвою: “Біокаталізатори Федоровського-Сатіапала та їхнє використання з метою прискорення післяопераційних процесів”. Це сигнальний примірник, ніхто з учених ще не знає про вихід з друку цієї книги.

Андрій задоволено посміхається. Він уявляє собі реакцію деяких англійських хірургів, — тих, що, скориставшись з відібраних у індійців кристалів, почали творити “чудеса” в медицині. Препарат Федоровського, як і передбачав Сатіапал, у Англії засекретили, немов атомну бомбу свого часу. Так, у Лондоні можуть відновити людині втрачений зір, пришити нову руку, ногу, але це коштує десятки тисяч доларів. Поява ось цієї книжечки викличе у світі ефект, схожий на той, коли вибухнула перша атомна бомба. І так само, як і атомна енергія, одне з найвидатніших відкриттів нашого часу, біокаталізатори Федоровського-Сатіапала, стануть здобутком всього людства.

Андрій береться за відбиток набору іншої статті для “Вісника Академії наук СРСР”. Йдеться про використання біокаталізаторів для виготовлення “силосу Сатіапала” з найгрубіших кормів. Цей спосіб економічно досі був невигідний: надто дорого коштували “зуби дракона” та надто складною й трудомісткою була операція виготовлення силосу. Але в цій статті наведено найновіші дані. Один з тваринницьких радгоспів для експерименту повністю переведений на штучне харчування, і результати виявились цілком задовільними.

Обидві статті призначені як подарунок індійським вченим, індійському народові.

Андрій рішуче бере чемодан ї виходить на горішню палубу.

Перед ним сонячна далина, повновода ріка і Калькутта, яка білою чайкою випливає з-за прозорого серпанку золотої індійської осені.

КІНЕЦЬ

7.05.55-7.06.56.

х. Скелька — Харків.