полімеризації скінчився, Створіння стало видимим — величезне й огидне, воно височіло над стандартними п’ятиповерховими будинками й було схоже на потворного велетенського восьминога.
У бій кинули все: танки, лазерні гармати, ракетні установки. Але чудовисько було невразливе. Над містом стояв моторошний шум, у якому змішалися гуркіт вибухів, стогони конаючих, придавлених уламками завалених будинків, ревіння моторів танків, які намагалися на граничній швидкості втекти від потвори.
Але загибель була неминуча. Чудовисько, мов таран, руйнувало на своєму шляху будинки і, діючи кількома щупальцями одночасно, блискавично вихоплювало серед руїн людей, які панічно розбігалися хто куди.
Надвечір усе скінчилось. Чудовисько здіймалося над містом, наче величезна чорна гора; здавалось, ще трохи, й низькі хмари зачепляться за його верхню частину.
Воно завмерло, прислухаючись до тих процесів, які відбувалися в його єстві. Відчуття були приємні. Минула година, дві, і в ньому виникло відчуття завершеності свого існування. Величезне тіло його легко, немов повітряна куля, піднялось у повітря. З кожною секундою швидкість його польоту зростала. Незабаром атмосфера планети лишилась далеко позаду, а швидкість польоту досягла кількох десятків кілометрів на секунду. І тоді Чудовисько відчуло, що мета його існування досягнута — воно стало Виходом. Воно беззвучно вибухнуло в темній порожнечі космосу, розпавшись на мільйони дрібних зародків-спор, вкритих надміцною шкаралупою, яка надійно захищала від випромінювання. Зародки розлетілись у різних напрямках, щоб колись, можливо, через мільйони років, дати початок новому Створінню. Для цього конче потрібно було, щоб розумне життя на планеті було лихим і обмеженим, і тоді зародок, виконуючи закладену в ньому генетичну програму, зміг би вирости, зміцніти й самому стати Виходом.
Вітя сидів на пагорбі і дивився на річку. Літнє сонце прогріло за день схил, і він дихав теплом. Його сухий грунт поріс убогою травичкою і колючою дерезою, яка густо вкривала південний та південно-східний схили.
Звідси, з вершини пагорба, відкривався чудовий краєвид: неквапно несла свої червонуваті від болотного намулу води Прип’ять. З-під Мозиря поспішала “Ракета”, лишаючи за собою пінистий шлейф. На вантажній пристані трудилися невеликі буксирні катери, і високі крани, схожі на журавлів, переносили вантаж з однієї баржі на іншу. Все було як звичайно і водночас не так, як звичайно. Сьогодні на уроці історії вчитель Анатолій Герасимович розповів школярам про історію Чорнобиля. Діти слухали, затамувавши подих, і очі їхні горіли. Можливо, на цьому самому місці стояв колись воїн у кольчузі і вдивлявся в тьмяний простір, порослий густими лісами. Тут повітря стрясалось від дзвону важких дворучних мечів, чулось іржання коней, і вигуки люті заглушали стогони конаючих. А на місці міського парку, посадженого на пагорбі, височіли важкі фортечні стіни замку, зведеного польським магнатом Ходкевичем. З високо розташованих бійниць стирчали стволи тридцяти гармат, а вгорі,на фортечних стінах, із списами й шаблями на боку походжали вартові. Не може бути, щоб усе зникло безслідно.
— Не може, — вголос промовив він.
Топа — помісь спанієля з дворнягою — підбіг до хазяїна, сів на задні лапи і, віддано зазираючи в очі, закрутив хвостом.
— Іди, Топо. Гуляти!
Топа зірвався з місця і почав ганяти поміж деревами, раз у раз до чогось принюхуючись і вдаючи, що страшенно зайнятий. “А що як знайду вхід у підземелля чи винний погріб замку? — раптом подумалось Віті. — Хоча ні, тут кожен метр сходжений і перекопаний. Може, підземний хід виходить на схилі? Разом з Топою треба пошукати, він почує”.
Вітя з усмішкою дивився за стрибками Топи й розмірковував далі: “Мабуть, початок підземного ходу десь у заростях дерези, тому його й не помітили”.
— Топо! За мною!
Він відкачав рукави сорочки і, обережно розсуваючи колючі кущі, став боком спускатися вниз по схилу. Пес, повискуючи, пробирався слідом за ним. Так вони пересувалися близько п’яти метрів, і раптом кущі розступились, утворивши невелику — не більше двох метрів у діаметрі — галявинку, порослу низькою пожухлою травою.
У центрі галявини Вітя побачив щось незрозуміле, схоже на маленького чорного восьминога. Вітя дуже любив тварин, але вигляд цього створіння викликав у ньому глуху неприязнь, майже відразу. І ці відчуття не дали йому роздивитися невідоме створіння ближче. Створінню, в свою чергу, хлопчик не сподобався теж. Він не випромінював хвиль жорстокості й брутальності, які так добре стимулювали діяльність нервової системи Створіння і робили його невидимим.
Охоплений цікавістю, Вітя, вирішивши все-таки не доторкатися до огидної тварини, зробив рух, щоб переступити через неї. Але вона сприйняла це як спробу нападу і, випустивши тоненькі щупальці, вчепилася хлопчикові в ногу. Проте Створіння було ще дуже кволим і не змогло завдати хлопчикові істотної шкоди. Вітя відчув, що ногу йому ніби обпекло кропивою. Він злякано скрикнув і сахнувся. Топа войовничо загарчав.
— Топо! Не чіпай його, воно може бути отруйним!
Пес почув страх у голосі хазяїна і, зметикувавши, що винне в цьому чорне створіння, плигнув на нього. Клацнули зуби, пролунав писк, схожий на мишачий, і… Створіння не стало.
Вітя змастив слиною почервонілу шкіру на лівій литці й рушив на пошуки далі. Підземного ходу він так і не знайшов, але на іншій галявині виявив напівзасипану яму, яку при дуже великому бажанні можна було вважати обваленим входом до підземелля.
Наступного дня Вітя розповів однокласникам про підземний хід і про отруйного восьминога. У підземний хід у 6-А повірили всі без винятку й вирішили зразу ж після уроків гуртом іти на розкопки.
А отруйний восьминіг… Це, звісно, Вітько вигадав. Хто не знає, що восьминоги не отруйні і до того ж водяться тільки в морі.
