заплющив очі й подумав, що це, може, буде не таке й погане діло. Не стане хвороб, оскільки бактерії вже не розмножуватимуться за рахунок істоти, в якій живуть, а задовольнятимуться справедливою часткою. Не буде перенаселення; людство пристосує свою чисельність до продовольчих ресурсів. Не буде війн, злочинів, жадоби.
Але не буде й ніякої індивідуальності.
Людство опиниться в безпеці, ставши коліщатком у біологічній машині. Людина буде братом мікробові й клітинці з печінки.
Він підвівся. Треба побалакати з капітаном Лорінгом. Вони передадуть повідомлення і підірвуть корабель, як Сейбрук.
Тоді знову сів. Сейбрук мав докази, а в нього — лише здогади нажаханого мозку, зляканого двома зеленими цяточками на камінці. Чи має він право вбити двісті чоловік екіпажу тільки через підозру?
Треба подумати!
Він напружився. Чого ще ждати? Чом не вплинути на тих, що є на кораблі зараз? Зараз! Та спокійніша, розважливіша частка його єства сказала: не можна. Маленькі плодючі клітини викажуть зміну за п’ятнадцять хвилин, а гостродуми спостерігають їх весь час. Навіть за милю від поверхні планети буде зарано, бо й тоді вони ще зможуть знищити корабель і себе. Краще зачекати, поки відчинять головний повітряний шлюз, бо тоді повітря планети внесе в корабель мільйони плодючих клітинок. Привітати кожну з них у братерстві об’єднаного життя, і хай летять, розносячи одкровення. Тоді здійсниться його місія! Виникне ще один організований, довершений світ. І він чекав. Глухо пульсували двигуни, натужно стримуючи спуск корабля; потім по ньому пробігла вібрація від дотику до поверхні планети, і ось… Він своїм чуттям сприйняв радість гостродумів, і його радісна думка відповіла на неї. Скоро вони будуть здатні сприймати все так, як він. Може, не ці, що тут, коло нього, але ті, котрі народяться від плідних фрагментів. Зараз відчиниться головний шлюз… І раптом усі думки урвались.
«Сто чортів! Аж тепер щось скоїлось!» — подумав Джеррі Торн і сказав капітанові Лорінгу: — Вибачте, десь розрив у мережі. Люк не відчиняється. — Ви певні, Торне, що це розрив? Адже світло горить. — Певен, сер. Ми саме з’ясовуємо де. Він відійшов і приєднався до Роджера Олдена біля бокса з проводами головного шлюзу. — Що тут? — Та стривай, — Олден щось робив у боксі. Потім він сказав: — Господи, тут у проводі шестидюймовий розрив. — Що? Не може бути! Олден підняв кінці дротини, рівненько перепиляної. До них підійшов доктор Вейс. Він був страшенно зморений, від нього тхнуло бренді. Тремтячим голосом він спитав: — Що сталося? Йому розповіли. На дні бокса в кутку лежав вирізаний шматок проводу. Вейс нахилився. Долі щось чорніло. Він торкнув його рукою, і на кінчику пальця лишився чорний слід, як від сажі. Вейс неуважливо обтер палець. Напевне, щось було на місці вирізаного шматка. Живе, тільки схоже на провід, і воно згоріло, вмерло, звуглилось за мить, коли ввімкнули струм, щоб відчинити люк. — А як бактерії? — спитав він. Хтось із екіпажу пішов подивитись, вернувся й сказав: — Усе гаразд, докторе. Провід тим часом з’єднали, шлюз відчинили, і доктор Вейс вийшов у світ біологічної анархії, званий Землею. — Анархія, — сказав він, засміявшись шалено. — І так воно й лишиться.
Він напружився. Чого ще ждати? Чом не вплинути на тих, що є на кораблі зараз? Зараз! Та спокійніша, розважливіша частка його єства сказала: не можна. Маленькі плодючі клітини викажуть зміну за п’ятнадцять хвилин, а гостродуми спостерігають їх весь час. Навіть за милю від поверхні планети буде зарано, бо й тоді вони ще зможуть знищити корабель і себе. Краще зачекати, поки відчинять головний повітряний шлюз, бо тоді повітря планети внесе в корабель мільйони плодючих клітинок. Привітати кожну з них у братерстві об’єднаного життя, і хай летять, розносячи одкровення. Тоді здійсниться його місія! Виникне ще один організований, довершений світ. І він чекав. Глухо пульсували двигуни, натужно стримуючи спуск корабля; потім по ньому пробігла вібрація від дотику до поверхні планети, і ось… Він своїм чуттям сприйняв радість гостродумів, і його радісна думка відповіла на неї. Скоро вони будуть здатні сприймати все так, як він. Може, не ці, що тут, коло нього, але ті, котрі народяться від плідних фрагментів. Зараз відчиниться головний шлюз… І раптом усі думки урвались.
«Сто чортів! Аж тепер щось скоїлось!» — подумав Джеррі Торн і сказав капітанові Лорінгу: — Вибачте, десь розрив у мережі. Люк не відчиняється. — Ви певні, Торне, що це розрив? Адже світло горить. — Певен, сер. Ми саме з’ясовуємо де. Він відійшов і приєднався до Роджера Олдена біля бокса з проводами головного шлюзу. — Що тут? — Та стривай, — Олден щось робив у боксі. Потім він сказав: — Господи, тут у проводі шестидюймовий розрив. — Що? Не може бути! Олден підняв кінці дротини, рівненько перепиляної. До них підійшов доктор Вейс. Він був страшенно зморений, від нього тхнуло бренді. Тремтячим голосом він спитав: — Що сталося? Йому розповіли. На дні бокса в кутку лежав вирізаний шматок проводу. Вейс нахилився. Долі щось чорніло. Він торкнув його рукою, і на кінчику пальця лишився чорний слід, як від сажі. Вейс неуважливо обтер палець. Напевне, щось було на місці вирізаного шматка. Живе, тільки схоже на провід, і воно згоріло, вмерло, звуглилось за мить, коли ввімкнули струм, щоб відчинити люк. — А як бактерії? — спитав він. Хтось із екіпажу пішов подивитись, вернувся й сказав: — Усе гаразд, докторе. Провід тим часом з’єднали, шлюз відчинили, і доктор Вейс вийшов у світ біологічної анархії, званий Землею. — Анархія, — сказав він, засміявшись шалено. — І так воно й лишиться.