аби щезнути назавжди… Це почалося ще коло розбитого форда, і з тих пір, як я полишив того чоловіка й поїхав геть, подарувавши йому життя, щось почало зміщуватися й зміщуватися в моїй підсвідомості, наче тектонічні плити в земній корі, неначе крига, що скресає і пливе униз по течії, зоставляючи після себе холодне чисте плесо…
Я підвівся. Більбонський згріб мене за ногу й поволікся вслід з ревом і гарканням, щосили смикаючи за холошу. Ми стали підійматися на ганок. Руки в мене тремтіли.
Я подарував йому життя. Я не зміг його вбити. Я нарешті звільнився од цього. Назавжди.
Ми сиділи на терасі. Над нами було чисте, блакитне небо, а внизу лежало старезне висхле річисько, і за якийсь місяць сюди мають прилетіти лелеки. Я струсонув пляшчину й побачив, що там іще зосталося на денці. Тоді перевів погляд на Більбонського. Собайло сидів на задніх лапах і дивився на мене благальними очима. «Оскаре, — сказав він нарешті, — а послухай-но, Оскаре… а не дав би ти й мені ковточок, га?..»
Ми сиділи на терасі. Над нами було чисте, блакитне небо, а внизу лежало старезне висхле річисько, і за якийсь місяць сюди мають прилетіти лелеки. Я струсонув пляшчину й побачив, що там іще зосталося на денці. Тоді перевів погляд на Більбонського. Собайло сидів на задніх лапах і дивився на мене благальними очима. «Оскаре, — сказав він нарешті, — а послухай-но, Оскаре… а не дав би ти й мені ковточок, га?..»