може того бути, як не може нічого бути. І щось навіть відповіло йому, так видалося: ну, як нема цього, то може й іншого не бути. Йому зробилося млосно. Фі, як тільки він відчув слабину в ногах, то стрімке коло, подібне на вир, завертілося і миттєво втягнуло за собою всіх його рідних разом з човнами, крісами і рушниками. "Хух-х", - вийшло з його горлянки, борлак засмикався, і він поволік ноги до ліжка. Сів, натягнув простирадло до підборіддя і втупився у пузатих херувимчиків, які чи то намагалися згвалтувати Венеру, чи просто її оберігали. Зараз у нього визріло одне бажання - якось сховатися у високих і холодних анфіладах кімнат, з купідонами, бронзовими сатирами, що сцяли кудись у безкінечний простір, такими ж ангелами, безтурботно споглядаючими його чоловічий сором, і тут він почав збиратися з думками, учепившись за звичні предмети. Так, найосновніше в його професії - збирати свої думки у сірий сталевий жмут, нищити ним чужі оболонки. Але ось жінка, що пішла - куди? - невід’ємно стояла кремовим щасливим згустком. Він побіг рівчаками своєї пам’яті, доволі легкої і неметушливої. Нічого особливого, але якраз те, що годиться для прихистку. Він проскочив вікнами, порахував їх для проформи. Нарешті вискочив місяць. Великий, круглий, лагідний і срібний.

Хтось запалив галогенні лампи. Світло тріщало, перекидалося з кімнати в кімнату, тягнучи рвані тіні. Всі предмети вібрували, принаймні так видавалося. Вони рухалися, наче живі або як ртутні, відкидаючи масні довгі тіні, а то і зовсім полишалися їх. Він стояв і тетерів, дивлячись на вікно, але нічого зробити не міг. Тисячі галогенних ламп, запалених наче за чиїмось наказом, враз ударили і розірвали його зіниці. Головне, у цьому світлі змінився, втратився колір. Одне рідке кипляче срібло. Він затулив руками очі, але тут же прийняв і знову втупився у предмети, що зараз нагадували десяток паскудних злих гномів, які застрягли своїми лапами в мелясі і не могли зрушити з місця. Тоді він закутався у простирадло і рушив повз столи, повільно виставляючи одну за одною ноги, навіть прикусивши від старання язика. Він рухався повільно, але впевнено у срібному потоці галогенного світла. Так обійшов софу, потім завернув за диван. Білі ангели з напнутими луками зараз нагадували йому Страшний суд. Предмети ось-ось повинні були зірватися з місця і розтоптати його, але він був хитріший, тому вже ступав задом, спиною до високих, з мореного дуба, двостулкових дверей. Піт щемив між лопатками. Найгидкіше було те, що очі у нього страшенно різало і він ніяк тепер не міг не те щоби зібратися з думками, але взагалі панічно думав, як полишити цю оселю, разом з невитравним духом Лади. І так, саме так: запах, тонко потягнувся, знищуючи молекулу за молекулою, атом за атомом запах тієї жінки. Він навіть не міг уявити собі, що то була секретарка. Щось сокровенне готичним хором піднялося у його грудях, і він тоненько заскімлив, проклинаючи все на світі. Головне, він не забував тримати за спиною двері. І сльози, аби ці срібні гноми дізналися, що сльози і розкаяння хтозна за чим не більше, аніж гра, то неприємності на нього чекали б неабиякі. Нарешті він проскочив у двері. Але срібло густе, з запахами Лади, ринуло у розкриту пащу дверей, увірвалося з вікон крізь жалюзі. І він з несподіванки упав навкарачки і так, хекаючи, побіг кімнатами, а коли нарешті зупинився знову біля свого ліжка, де муляла око мокра пляма, то підняв голову і тихо засміявся. Це був ранок, простий собі, чистий зимовий ранок, а те, що прийняв він за місяць, була супутникова антена. Він сів на ліжко, важко зітхнув. Потім підвів здивовано голову і запитав себе: а де секретарка? Те, що вона могла кудись подітися, піти без його допомоги, було малоймовірним. Він подзенькав дзвіночком. Прийшла прислуга, жінка років тридцяти, брюнетка, з гарним бюстом, пекучими очима, а він, не приховуючи потворності своєї наготи, запитав:

– Ніхто не виходив?

– Ні, пане. Ви всю ніч тут грюкали і говорили щось, - сказала прислуга.

– Ти була тут всю ніч? - запитав він, вже напевне знаючи її відповідь, але випередив: - Ладу привезуть сьогодні?

– Так.

– Ну тоді йди собі. Приготуй кави, поміцніше, і мій чорний костюм на вихід.

2.

Прямо над ними висіла реклама: "Тепер ваша печінка витримає удар". У повітрі пахло дорогим коньяком і сигарами. Саме тоді він відчув дотик справжнього смаку. Лада лежала на червоній накидці, зігнувши одну ногу, розкидавши за спиною палаюче руде волосся. У неї було тіло дорослої жінки, міцне, податливе і дике, й обличчя, прищаве обличчя підлітка. Такою вона і була насправді. Того ранку, з запахами, найнеймовірнішими запахами іншого життя, що збуджували більше ніж близькість, він розповів їй про нового куратора, а потім і про своє життя. Дурниці, повторював він це слово, я просто попався на дрібній крадіжці; але вона лише хитро пересмикнула плечиком, перевернулася на живіт, глянула лукаво і сказала, що нічого особливого, і добавила, нехай краще не бреше, ось що. Він зобразив подив на обличчі, а вона за хвилину прочитала цілу лекцію про те, як людина поводиться, коли говорить правду, як, коли бреше, і в який бік дивиться, коли це дріб’язкова фантазія. Ось так, сказала вона наприкінці, скинула брови і засміялася лунким, добродушним сміхом, від якого зробилося тепло і затишно. І, значить, вона не дізналася про нього повної правди. Вона сказала: тебе спіймали на якійсь малолітній курві? Він промовчав, ковтнув коньяку і подивився на сизе вікно, з розкиданими крилами синьої ялинки, чорними воронами, що писали лапами по снігу, вишукуючи шматки поживи. Яка різниця, говорила вона, у тебе є шанс усе виправити, ти ще молодий, нині ти служитимеш державі, незалежній державі, і нічого себе почувати йолопом, а просто скористайся нагодою і зроби добру кар’єру. Ця остання її фраза не спантеличила його, а, швидше, похитнула той новий світ, який він тільки почав вибудовувати. Він подивився на її прищаве обличчя, намагаючись викликати у собі нудоту, бридке відчуття, але Лада скромно лежала, підтиснувши ноги. І йому стало мутно і нудно. Довгоносі ворони на синьому снігу перетворилися на кікімор з тонкими лапками, і тіні від них видовжилися і зараз діставали ялинки, з Дідом Морозом і снігуронькою в куцій спідниці, обтягнутими синіми нейлоновими колготками, з золотистими блискітками. Ця глупа повсякденна реальність повернула його до теплого затишку. Він давно розумів, що знаходиться у світі вигаданому, збудованому ним самим, і тому цей світ служить і допомагає йому. Зараз, наскільки він усвідомлював, перед ним поставала зовсім не приємна і чудернацька задача: втягувати Ладу у цей світ, чи вона сприйме його, чи його світ не