Литвек - электронная библиотека >> Галина Тимофіївна Тарасюк >> О любви >> Гаспид і Маргарита >> страница 3
рознести сморід по всій Іванівській… Підлий раб…

І це ж треба, щоб вона, та, що горло рвала за демократію і свободу, на десятому році цієї демократії і свободи, нарешті зрозуміла, що все це – бридня, бо ніякої рівності не може бути, бо один народжується паном, а другий – наймитом, і не пан робить наймита наймитом, а наймит пана – паном.

БАБА АРЕХТА

«Не хочеш бути наймитом – будь паном! будь паном! будь паном!.. – Під склепінням черепа відлунює ударами батога наука баби Арехти.

У п'ятирічному віці відвезли її батьки, яким було по молодості літ не до неї, в глухе пригірське село до баби по татові і забули до повноліття. Хазяйка пам'ятала, як, побачивши вперше онуку, баба Арехта довго вдивлялась в неї жовтими недобрими очима, а далі спитала: «Кум те кяме?».

– Мамо, вона не знає ні по-волоськи, ні по-ромському, – сказав бабі тато. – Говори з нею по-людськи, як усі. А звати її – Людмила.

Коли тато з мамою поїхали у свій город, баба Арехта сказала по-людськи:

– Що за м'я таке – Людмила? На сім світі сам собі не милий, не те що людям… Проте… звися собі як хочеш, а для баби будеш Маргариткою. Є така дрібонька квіточка із золотим очком… Росте вона на циганських толоках, о-о-он на тих горбах, за селом, де колись цигани табором ставали…

Скоро Людця пізнала і золотооку біло-рожеву квіточку, і толоки, лиш до циганських таборів її баба не підпускала на гарматний постріл. Людця бабу слухала, бо дуже боялася. Боялася її крутого норову, важкої руки, відлюдькуватості. Село теж бабу боялося. Коли вони йшли вулицею, велика й маленька, обидві чорні, похмурі, від їх зірких жовтих очей всі кидалися врозтіч, а ті, хто не встиг сховатись за тином чи рогом хати, застигали з привітно-переляканою усмішечкою на фацах (писках – по-місцевому). Боялося бабу село, але, коли яка біда, бігло до неї, озираючись встидливо навсібіч, з вузликами муки, ворочками будзу чи бринзи, горнятком молока чи шматком вудженини.

І все тому, що баба зналася на приворотах, відворотах, вроках і пристрітах, викачувала яйцем переляк, відвертала хвороби, кидала на картах, наворожувала судьбу.

Взимку Людця стежила за тим бабиним відьмуванням з печі, з-за комина, а з настанням тепла – з-за гори подушок та перин на широкому ліжку, якими на ніч вони з бабою вимощували собі лігво просто на чорній, як битий шлях, дощатій долівці. Там, за тими зачовганими подушками, Людя зрозуміла дрібним своїм розумом, що люди – слабкі, тупі і беззахисні. Вони, як діти, бояться всього (крім Бога): судьби, завтрашнього дня, злих людей, поганих очей, життя і смерті. Хочуть знати, що з ними буде, і бояться цього знаття. А найбільше вони бояться тих, від кого нібито залежить їхня доля.

ТАЄМНИЦЯ

Мимоволі в закуреній селянській хаті безвинній дитині відкрилось знання всіх тиранів і узурпаторів: людина – істота примітивна, легковірна, безвільна. Її можна тримати, як козу на цуґундері (по-простому – на мотузку), «доїти», поганяти і всіляко користати собі на втіху. А крім того, скоро дівчинка взнала всі секрети сільського дорослого життя-буття: хто до кого ходить, з ким хто спить, хто кого любить. Найсмішніше було те, що причиною всіх людських комедій і трагедій були не якісь там казкові богатирі чи красені, а прості, як правда, неохайні і часто п'яні сільські вуйки і леґіники, які, певно, і вмираючи, не здогадувались, скільки з'їли на своєму віку бабиного приворотного зілля, чарівних настоянок та порошків із сушених жаб, котячих кісток, паленого пір'я, власного лайна і ще казна-якої чортівні!.. Часом «малу циганичку», як її поза очі обзивало села, від одного погляду на якогось хлопа проймав такий сміх, що той з дива не знав, у який бік тікати.

Людя швидко засвоїла всі рецепти та освоїла технології приготування чарів, на льоту ловила молитви та замовляння. Наблизившись до таємниці, дівчинка перестала її боятися, ба, часто навіть розважалася, додаючи в пійло чи порошок таємно від баби дрібку кізяка чи якогось курячка… І з задоволенням уявляла собі, як те все поїдає з борщем якийсь зашмуляний, вічно п'яний їздовий чи тракторист. Згодом, дівчуром, зловтішалася, перевіряючи ефективність тих відьомських бовтанок на прищавих однокласниках, котрі, хоч і боялися баби Арехти, як вогню, за її онукою ходили лошачими табунами.

Бабу називали в селі циганкою, казали, що дід привів її з табору, але сама вона про це мовчала, а коли в селі з'являлись цигани, не пускала їх на поріг, сичала до них незрозумілими чужими словами, від яких заброди тікали, мов ошпарені.

Баба панувала над селом чорною зловісною хмарою, і Людці це починало подобатись. Усе більше прихилялась вона своєю не приголубленою напівсирітською душею до баби, з цікавістю зазираючи в руки та очі, жовтий віск яких теплів-теплів, аж доки не засвітився до онуки таємничим циганським сонцем. А однієї ночі, коли наставав молоденький місяць, баба Арехта розбудила Людцю і, пропікаючи її палаючими, як у вовчиці очима, спитала:

– Хочеш панувати?

Жоден м'яз не сіпнувся на блідому личку дитини. Тільки жовті очі зблиснули по-вовчи хижо, і з глухої темряви крові пролунало гортанне «гхочу!»

ГАСПИД

Баба поклала їй в долоньку холодну, завбільшки як сливка-дичка кульку і сказала:

– Маєш курячий зносок. Мус виносити його під пахвов шість тижнів, день і ніч, секунда в секунду. Виносиш, будеш Ґаздиня все життя, будеш панувати до смерти. А розчавиш, то й тебе життя розчавить, гейби сей зносок. Ади, вважай, дівче, що меш чинити…

Шість тижнів носила Людця-Маргаритка ліву руку на перев'язі. Не стрибала, на толоці не гралась, ходила лиш по оборі та городу, окутана, як темною хмаркою, зловісною таємницею. Таємниця робила її дорослою, не по роках розумною, а тому і злою… Маргаритка знала, що тепер їй буде нецікаво бавитися з дітьми. Вона матиме свою – таємничу забавку… Вона буде вчитися панувати…

Якось серед ночі дівчинка прокинулась від страшного болю в серці, здавалося, хтось його вирізав, виколупував, виривав із грудей. А далі все її тіло почало корчитись, страшна сила розривала живіт, розпирала задок. Вона закричала, забила руками, шукаючи виходу з тісної безпросвітної темені болю. І наразі прямо перед собою побачила вовчі вогники, і лагідний бабин голос проворкотів:

– Не плач… не бійся… така радість… він вилупився… тепер баба може вмирати – її чічка Маргаритка має хранителя-охоронця, має заступника… На, візьми його… – І, присвічуючи очима, простягнула Маргаритці у жмені щось маленьке, волохате, схоже на павучка.

Дівчинка з острахом взяла павучка, відчуваючи, як виходить з її маленького тільця скажений біль, подивилась на нього