найліпше почувався барабанщик- він грав у теплих хутряних рукавичках, від чого ритм галопу був зігрітий внутрішнім вогнем суперечності між змістом виконавця та його формою.

А в Ярополі тим часом з’явилися афіші, які внесли в сувору одноманітність міського життя елемент таємничості — наче з інших якихось світів примандрували до нас циркачі:

ДРЕСИРОВАНИЙ СЛОН — ПОВІТРЯНИЙ ЕКВІЛІБРИСТ!

СЕСТРИ МАНГУП-КАЛЕ — 2 + 2 = ОРЛАНДО!

ІЛЮЗІОНІСТ ВАСИЛЕВС З НОВИМ АТРАКЦІОНОМ!

ВЕСЬ ВЕЧІР НА МАНЕЖІ КЛОУН ВОЛЬФГАНГ ЧЖУ-СІ!

ЛЮДИНА-БЕЗ-РУК — НАЙКРАЩИЙ СНАЙПЕР СВІТУ!

ГРУПА БЕНГАЛЬСЬКИХ ТИГРІВ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ

ДОКТОРА ДЗЮРКИ!

ПСИХОЛОГІЧНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ — АЛЬФРЕД МАКАРОНОВ!

Ви уявляєте собі, що значили для нашого міста оті кольорові варварські плакати, які раптом з’явилися на перехрестях, нахабно красувалися на обгорілих стінах будинків, парканах та замкових мурах? Для багатьох людей вони мали таке ж значення, як ухвали Потсдамської конференції, бо з усією переконливістю свідчили: війна скінчилася! Війна скінчилася, скиньте з себе її брудне, криваве вбрання, мир нарешті прийшов на вашу землю, люди.

Довгі черги вишикувалися коло кас цирку. Сонце червоним смолоскипом горіло у морозяній імлі, по тимчасовому мосту через Богунку повільно повзли газогенераторні машини з великими чорними балонами коло кабін — так, наче до цих машин почеплені були казармені солдатські пічки; в черзі розмови точилися навколо дров та картоплі; хтось пустив чутку, що квитки продаватимуть тільки при наявності довідки про санобробку- так, як на вокзалі; срібними струнами напнулися дроти військового телефону, і на цих струнах мороз вигравав свої веселі пісні про зайчиків та ялинку; прямовисні стовпи диму підпирали пустельне небо; місто дзвеніло, наче зледеніле дерево у синьому січні.

Аж ось нарешті запалюються вогні цирку. Диригент у смокінгу (річ небачена в Ярополі майже з часів походу Пілсудського) змахнув руками, і барабанщик (нарешті він скинув свої рукавички) вдарив на сполох. Бий, бий, бий, барабане, — дзвінке серце цирку! За кулісами — у холодному бараці, прибудованому до шапіто, зчинився страшенний гармидер: наче жовті ліхтарики засвітилися. То бігають тигри, пойняті мистецьким екстазом; служителі тягнуть колісницю з доби Александра Македонського — колісниця має витримати важкий і солодкий тілесний тягар сестер Мангуп-Кале; обер-шпрехталмейстер бере в руки припудрене обличчя, потім рішуче йде до виходу, до червоної панбархатної завіси; поважно поправляє свої манжети Альфред Макаронов — людина, якої всі бояться в цирку, бо він читає думки на відстані. Молоді балеринки тягнуть ноги до неба — свої прекрасні стрункі ноги у рожевих трико. Іржуть коні джигітів, фокусник Василевс ковтає справжні яйця — по-справжньому ковтає; сумирно сидить, загорнувшись у селянський кожух, маленький карлик у пенсне — доктор Дзюрка, грізний дресирувальник, котрого, наче вогню, бояться всі тигри Бенгалії та Далекого Сходу.

А у глядачевій залі, у збито. му з дощок амфітеатрі весь Яропіль, затамувавши подих, чекає початку циркової вистави. Прийшов навіть сліпий С. В. Микитась, котрому іпритом випалило райдужні оболонки на галлійських рівнинах 1918 року, тут і сам Сергій Онисимович Набатов — у новенькому зеленому френчі з білим комірцем, брови сиві й грізні; прийшов Кіндрат Смола з дружиною та сином Іваном — груди Кіндратові дзвенять орденами; з’явився посланець муз — художник Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Худфонду; навіть славний старощами Лаврін Червінка сподобився зайняти місце своє на першій лаві; прийшов тренер з боксу сивий Вячек Дваржак подивитися на м’язи заїжджих атлетів. У центральній ложі зайняв своє місце керівник відділу культури А. В. Микитась; професор Холодний — ще худий, мов рентгенівська тінь, схотів подивитися на диво циркового мистецтва — сестер Мангуп-Кале. Навіть мати Валерія Орлика привела свого хлопця, котрий поверх зимової шапки нап’яв, негідник, німецьку каску й нізащо не хотів її знімати, аж поки мати, якій терпець урвався, не стукнула його кулаком так, що каска загула, мов дзвін на Микільській церкві. Отож зібралися всі великі й малі мужі міста нашого, серед яких був також і я, уклінний ваш слуга, статечні читачі мої. А що мужчин у Ярополі і справді мало полишилося, то загубилися мої герої серед жінок та дітей-сиріт, розчинилися, як це буває навіть з видатними особами, які долею небес потрапляють до вируючої людської юрби, що жадає розваг та забуття.

Бий, бий, бий, барабане, — дзвінке серце цирку! Обер-шпрехшталмейстер виніс на арену своє припудрене графське обличчя й голосом, яким радше оголошувати світові війни, ревнув:

— Поччинайммо… брраболанссс… перревентулл!

Оркестр ушкварив туш, церемоніальним маршем вийшли на арену червоні, гаптовані золотом уніформісти; штани брезентові, з генеральськими лампасами; руки у багатьох татуйовані.

І тут залунав такий вивертаючий душу посвист, що частина яропільської публіки полізла під лави, бо саме так вили німецькі пікіруючі бомбардувальники, коли бомбили міст через Богунку. Але з небес упав мужчина з сумними очима та чорними вусиками, у темному фетровому капелюсі з такими гострими крисами, що, здається, ними можна було краяти ковбасу, у величезних черевиках та коротенькому піджаці — знаменитий клоун Вольфганг Чжу-Сі. Потім з грізним посвистом з неба летять два важких лантухи, клоун їх ловить, ставить у центрі арени. Обер-шпрехшталмейстер грізно запитує: що це все має означати? Вольфганг Чжу-Сі верескливим дитячим голосом відповідає, що він вирішив найнятися до цирку. “А що ви вмієте робити?” — голосно питає обер-шпрехшталмейстер, двічі повертаючи до публіки своє мертве графське обличчя. У клоуна очі маленькі, мовби у залізній масці пропиляно іржавим напильником дві шпарки. Він каже, що підготував рекордний номер. Уніформісти виносять великий молот, а Вольфганг Чжу-Сі вже розв’язує один лантух, з якого витягає червону цеглину, кладе собі на голову і пропонує обер-шпрехшталмейстерові розбити її молотом. Всі завмирають, коли важкий молот злітає високо над головою клоуна — барабанний дріб, потім мертва тиша. Обер-шпрехшталмейстер щосили б’є молотом, цеглина розпадається на шматки, червона пудра притрушує обличчя й плечі Вольфгангові Чжу-Сі, оркестр грає туш. Нову цеглину дістає з мішка клоун, знову гупає молотом обер-шпрехшталмейстер, і знову безневинно всміхається Вольфганг Чжу-Сі, мовби нічого не сталося. Весела гра розпалює обер-шпрехшталмейстера, він скидає чорний сурдут,