- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (48) »
не мали часу навіть для співчутливих слів, та все
ж Горянський сказав:
— Його скосили з кулемета, коли підвівся з гранатою…
Отже, Юхан намагався затримати есесівців.
Бутурлак зняв кашкета, віддаючи данину подвигові Аарми, та мовив не про старшого
сержанта, і всі зрозуміли його:
— Отут, у планшеті, — постукав кінчиками пальців по твердій коричневій шкірі, — карта
із схемою гітлерівських укріплень. Загину я, візьме найближчий.
Ніхто не відізвався. За гущавиною нараз вдарили з автоматів — есесівці підійшли до
сосняка й зараз прочісуватимуть його. Лейтенант встиг ще попередити:
— Бій приймати лише в крайньому випадку! Відходьте тихо, може, вдасться
відірватися…
Не вдалося. Розрахунок на те, що есесівці злякаються лісу, не справдився. Навіть
уночі вони не дали спокою розвідникам, і лише в передранковому тумані група Бутурлака
відірвалася від переслідувачів.
Коли почало розвиднятися, лейтенант вирішив дати бійцям короткий перепочинок.
Залягли в неглибокому лісовому вибалку, який заріс молодим осичняком. Дві години сну
— зовсім мало для людей, що падали від утоми, але ніхто не перечив. Дві години — це навіть
розкіш. Дві години — це, зрештою, сто двадцять хвилин, а хто з них не мріяв хоча б про
десятихвилинний відпочинок?
Опівдні вони вийшли до якоїсь маленької річки і, знайшовши одразу перекат, де вода
діставала лише колін, непомітно перебрели на другий берег. Так їм здавалося — непомітно,
та, виявляється, їх засікли й повідомили по радіо координати пересувній есесівській групі.
Есесівці обстріляли розвідників на підступах до якогось села, скосили кулеметними чергами
ще двох, тоді ж Васюта й дістав кулю в передпліччя.
Есесівці переслідували їх цілий день, і ось уже лише четверо лежали в кущах біля
Горині, чекаючи, коли сонце розчиниться в червоній хмарі над обрієм.
Нарешті Іванов сказав:
— Ви лишайтеся тут, а я… — махнув рукою в бік річки. — Поки не стемніло, треба знайти
брід. Та й засідки можуть бути.
Бутурлак схвально нахилив голову: в розвідку мусив іти Іванов. Йому все за іграшку —
буцім нема за плечима виснажливого переходу: дихає рівно, наче щойно підвівся з ліжка після
спокійного сну, зараз потягнеться й запитає: «А як, товаришу лейтенанте, із сніданком?»
— Давай! — наказав. — Тільки, гляди, обережно.
Він міг не казати цього Іванову, та, певно, той і не почув застереження: нечутно
розсунув кущі, і Бутурлак побачив, як мелькнули в гущавині ще зовсім не стерті підошви його
чобіт, підбиті двома рядами блискучих цвяхів, — Іванов цінував взуття, знаючи, як важко
старшині дістати чоботи сорок сьомого розміру, і кілька днів тому власноручно поставив нові
підбори.
Лейтенант знов обтер рукавом гімнастерки обличчя й прислухався. Сюрчать коники, й над
вухом дзижчить ґедзь. Цвірінькнула пташина — несміливо й немов злякано, чи просто спека
зморила її? Десь далеко-далеко загавкав пес, либонь, на лісовому хуторі, і чомусь це ледь
чутне гавкотіння заспокоїло лейтенанта, пес брехав беззлобно, якось по-домашньому ліниво і
відразу замовк.
Бутурлак підповз до Васюти.
— Поспи, — запропонував. — Поки повернеться Іванов.
Єфрейтор поклав поранену руку на груди, заплющив очі й заснув відразу, мабуть, не
встиг і дослухати лейтенанта — обличчя його набрало дивно спокійного, умиротвореного
виразу, наче не було ані війни, ані есесівців, наче не пекла поранена рука, а він лежав
дома в м'якому ліжкові.
Бутурлак знав цю властивість Васюти, якій заздрили розвідники, — єфрейтор завжди
вигадував на відпочинкові принаймні кілька хвилин, — та зараз лише знизав плечима,
підморгнув Горянському й наказав:
— Ти також спи, а я повартую.
— Ви ж відпочивали менше за нас… — зробив той не дуже впевнену спробу заперечити.
— Я підійму тебе за годину, — пообіцяв лейтенант.
— Спати! — повторив Бутурлак.
Тепер це прозвучало як наказ, і Горянський підкорився. Солодко позіхнувши, поклав під
голову пілотку, обхопив обома руками автомат, притиснув до грудей, як дитину, і заснув,
дихаючи рівно й безшумно, — обличчя в нього порожевішало, і щоки, вкриті легким пушком,
який Горянський називав бородою і вперто двічі на тиждень зголював, округлилися.
«Зовсім ще пацан», — подумав Бутурлак. Йому також захотілося спати, кліпнув повіками,
заснувши на мить, та лише на мить — сильно потер чоло долонею, відганяючи сон, повернувся
горілиць, втупившись у небо, по якому повільно просувалися рожеві хмарки.
Раптом відчув себе маленьким-маленьким, піщинкою під глибоким бездонним небом зараз
знову пролунають постріли і життя відлетить від нього кудись в оту височінь, а байдужі
рожеві хмарки все пливтимуть небом над поліськими лісами й озерами. Пливтимуть вічно, коли,
можливо, не буде тут лісу і не залишиться нічого від Горині, і житимуть на світі зовсім
інші люди, які не знатимуть війн і свій розум та енергію спрямовуватимуть не на знищення, а
на утвердження життя на землі.
Потім Бутурлак подумав, що, стріляючи зараз з автомата в есесівців, вбиваючи їх, він
хоч трохи наближує оте щасливе майбутнє, хоча б на одну секунду, та все ж наближує, і не
така вже він мізерна піщинка — командир цілої бойової частини, від якої залежить в
кінцевому підсумку розвиток наступу на великій ділянці фронту.
А хмари сунули й сунули небом, навіваючи дрімоту, лейтенант потер неголені щоки,
відігнав нахабну кусючу муху, яка дзижчала біля вуха, й зиркнув на годинник. Півгодини, як
нема Іванова, і це починало турбувати Бутурлака — невже щось трапилось?
Але ж в разі чого почалася б стрілянина, не такий Іванов, щоб його могли безшумно
взяти…
І все ж тривожні думки не полишали Бутурлака. Він уявляв, як нервується зараз
полковник Колотов, начальник фронтової розвідки, як дзвонять йому з штабу, а він
відбувається невизначеними обіцянками і у глибині душі кляне його, лейтенанта Бутурлака, не
знаючи, що від закинутої в тил ворога розвідувальної групи лишилося менше половини і
взагалі невідомо, чи вдасться й цим чотирьом живим пробитися до своїх…
А муха знов дзижчала над вухом, і лейтенант роздратовано відігнав її.
Зрештою, коли полковник Колотов впевниться, що від Бутурлака марно чекати
повідомлень, він сформує нову розвідгрупу… Якщо навіть і ті розвідники загинуть, все одно
через місяць або трохи раніше чи пізніше розпочнеться черговий наступ, і всі ці
гітлерівські доти та лінії укріплень будуть стерті з лиця землі, все одно ворожі полки й
дивізії бігтимуть поліськими путівцями на захід.
Але цього буде досягнуто більшою кров'ю, значно більшою — не одна сотня й навіть
тисяча солдатів
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (48) »