- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (5) »
Iван Якович Франко
"ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ"
(1896)
Перший жмуток (1886-1893)
***
Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене, що все, Коли погляну на твоє лице, Чогось мов щастя й волі серце прагне І в груді щось метушиться, немов Давно забута згадка піль зелених, Весни і квітів, - молода любов З обійм виходить гробових, студених. Себе я чую сильним і свобідним, Мов той, що вирвався з тюрми на світ; Таким веселим, щирим і лагідним, Яким я був за давніх, давніх літ. І, попри тебе йдучи, я дрижу, Як перед злою не дрижав судьбою; В твоє лице тривожно так гляджу, - Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою. Якби ти слово прорекла мені, Я б був щасливий, наче цар могучий, Та в серці щось порвалось би на дні, З очей би сліз потік полявся рвучий. Не знаємось, ні брат я твій, ні сват, І приязнь мусила б нам надокучить, В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить, Роздільно нам прийдеться і вмирать. Припадком лиш не раз тебе видаю, На мене ж, певно, й не зирнула ти; Та прецінь аж у гріб мені - се знаю - Лице твоє прийдеться донести.
***
Не боюсь я ні бога, ні біса, Маю серця гіпотеку чисту; Не боюся я й вовка із ліса, Хоч не маю стрілецького хисту. Не боюсь я царів-держилюдів, Хоч у них є солдати й гармати; Не боюсь я людських пересудів, Що потраплять і душу порвати. Навіть гнів твій, дівчино-зірничко, Не лякав мене ні крихітки: Я люблю те рум'янеє личко І розіскрені очі-красітки. Лиш коли на те личко чудове Ляже хмарою жалісна туга, І болюще дрижання нервове Ті усточка зціплить, як шаруга, І докір десь у горлі пропаде, І в знесиллі опустяться руки, І благає підмоги, поради Прошибаючий погляд розпуки, Отоді моє серце стискає, Мов кліщами, холодна тривога: Біль німий мене більше лякає, Ніж всі громи й злих сил перемога.
***
Раз зійшлися ми случайно, Говорили кілька хвиль - Говорили так звичайно, Мов краяни, що нечайно Здиблються з-за трьохсот миль. Я питав про щось такеє, Що й не варт було питать, Говрив щось про ідеї - Та зовсім не те, не теє, Що хотілося сказать. Звільна, стиха ти, о пані, І розсудно річ вела; Ми розстались, мов незнані, А мені ти на прощанні І руки не подала. Ти кивнула головою, В сінях скрилася як стій; Я ж мов одурілий стою І безсилий за тобою Шлю в погоню погляд свій. Чує серце, що в тій хвилі Весь мій рай був тут - отсе! Два-три слова, щирі, милі І гарячі, були б в силі Задержать його на все. Чує серце, що програна Ставка вже не верне знов… Щось щемить в душі, мов рана: Се блідая, горем п'яна, Безнадійная любов.
***
Твої очі, як те море Супокійне, світляне; Серця мого давнє горе, Мов пилинка, в них тоне. Твої очі, мов криниця Чиста на перловім дні, А надія, мов зірниця, З них проблискує мені.
16.IV 1883
"НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО"
Як ти могла сказати се так рівно, Спокійно, твердо? Як не задрижав Твій голос в горлі, серце в твоїй груді Биттям тривожним не зглушило ті Слова страшні: "Не надійся нічого!" Не надійся нічого! Чи ти знаєш, Що ті слова - найтяжчая провина, Убійство серця, духу і думок Живих і ненароджених? Чи в тебе При тих словах не ворухнулась совість? Не надійся нічого! Земле-мамо! Ти, світе ясний? Темното нічна! Зірки і люди! Чим ви всі тепер? Чим я тепер? О, чом не пил бездушний? Чом не той камінь, не вода, не лід? Тоді б не чув я пекла в своїй груді, І в мізку моїм не вертів би нор Черв'як неситий, кров моя кипуча В гарячці лютій не дзвонила б вічно Тих слів страшних: "Не надійся нічого!" Та ні, не вірю! Злуда, злуда все1 Живущої води в напій мені Ти долила, а жартом лиш сказала, Що се отрута. Бо за що ж би ти Могла вбивать у мене душу й тіло? Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли Уста твої мене вбивати мали, - Лице твоє бліде, тривожні очі, Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза, Все мовило мені: "Не вір! Не вір!" Ти добра, щира! О, не ошукаєш Мойого серця гордості лускою! Я зрозумів тебе! Ти добра, щира! Лиш бурі світу, розчаровань муки Заволокли тебе отим туманом. І в серці своїм знов я чую силу Розсіяти туман той, теплотою Чуття і жаром думки поєднати Теб з життям - і в відповідь тобі Я кличу: "Надійсь і кріпись в борбі!"
***
Я не надіюсь нічого І нічого не бажаю - Що ж, коли жию і мучусь, Не вмираю! Що ж, коли гляджу на тебе І не можу не глядіти, І люблю тебе! Куди ж те Серце діти? Усміх твій, неначе сонце Листя покрівля зелене, А з'їдає штучну краску - Смійся з мене! Я не надіюсь нічого, Але як бажання сперти? Не бажать життя живому, Тільки смерти? Жиймо! Кожде своїм шляхом Йдім, куди судьба провадить! Здиблемось колись - то добре, А як ні - кому се вадить?
***
Безмежнеє поле в сніжному завою, Ох, дай мені обширу й волі! Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною І в серці нестерпнії болі. Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляє, А чень, утечу я від лютого болю, Що серце моє розриває.
***
Не минай з погордою І не смійсь, дитя! Може, в тім осміянім Суть твого життя. Може, в тім зневаженім Твого щастя карб, Може, в тім погордженім Є любові скарб. Може, сміх твій нинішній, Срібний та дзвінкий, Стане в твоїй пам'яті За докір гіркий.
***
Я не кляв тебе, о зоре, Хоч як сильно жаль мій ріс; Насміх твій і власне горе Я терпливо переніс. Та боюсь за тебе дуже, Бо любо - то мстивий бог; Як одно її зневажить, Любить мститься на обох. Як сміючись ти вбивала Чистую любов мою, Чи ти знала, що вбиваєш Все, чим в світі я жию? Чи ти знала, що руйнуєш Щастя власного підклад, Те, чого життя так мало Звикло всякому вділять? Чи ти знала, що небавом, От мов раз махнуть пером, Ти не раз заплачеш гірко За потоптаним добром?
***
Я не жалуюсь на тебе, доле: Добре ти вела мене, мов мати. Таж де хліб родити має поле, Мусить плуг квітки з корінням рвати. Важко плуг скрипить у чорній скибі, І квітки зітхають у сконанню… Серце рвесь, уста німі, мов риби, І душа вглибляєсь в люту рану. А ти йдеш з сівнею й тихо сієш В чорні скиби й незарослі
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (5) »