популярнiстю Грiнченком. Сперечалися довго, уперто про методи роботи серед українського народу. Грiнченко не забув про це. Щодалi з бiльшою тривогою приглядався вiн до свого давнього приятеля. I зовсiм не здивувався, а тiльки мовчки, сам про себе, образився, коли хтось iз приятелiв розповiв, як Коцюбинський висловився про критикiв i редакторiв «Нової громади», цебто й про нього, Грiнченка. Це було прикро. Адже вiн приписав його колегам з «Нової громади», а значить i йому, Грiнченковi, безпросвiтню тупiсть i сморiд гнилля. Про це вiн намагався не пам'ятати… Але не минав нагоди iронiзувати бодай з модного галстука Коцюбинського, називаючи його за очi українцем у європейськiй личинi.

До маєтку Чикаленка Грiнченко заїхав на якийсь день чи два i скоро мав далi продовжувати свою подорож. Нiякi вмовляння на нього не впливали: своїх намiрiв вiн нiколи не мiняв.

Увечерi обидва ходили ланами за парком. Приїзд Грiнченка вдерся несподiваним вiтром у спокiйну i тиху самотнiсть Коцюбинського. Але Михайло Михайлович тепер уже не бажав уникати розмови на злободеннi теми. Вiн сам розпочав дискусiю, прохопившись необережно в розмовi кiлькома словами про те, що не раз давав селянам читати Горького.

– Горький справляє на них сильне i глибоке враження.

Грiнченко нахмурився.

– Це погано,– сердито зауважив вiн.

– Люди захоплюються письменником, та ще великим письменником, а вас, Борисе Дмитровичу, це обурює…

– Звичайно. Для даного випадку це зрозумiло, шановний мiй добродiю…

– А для мене – нi. Цебто, я розумiю, але не можу з вами погодитися.

– Нi, якраз ви, шановний мiй добродiю, не розумiєте… Не розумiєте, що для росiйського народу, можливо, Горький i корисний. Вiн вiдповiдає його духовi. А для українського народу, для нашого селянина-гречкосiя цей письменник непотрiбний i, коли хочете, шановний мiй добродiю, шкiдливий навiть. Можливо, росiйський народ i приведуть до перемоги люди, подiбнi до Павла, але на українському чорноземi, де все багатство в родючiй землi, в запашних, як оцi, луках,– тут важко собi уявити горьковського Павла. Для цього треба спочатку вiдiрвати наш народ вiд його прадiдiвської землi. Треба забрати в нього землю…

– А хiба її ще не забрано?..

– Чекайте… Далi – треба привести нашого одвiчного ратая, що вiками опоетизовував свiй труд, на чугунку, до верстата, а цього вiн сам не хоче, всупереч вашому Андрiєвi Волику…

– Справа складнiша,– заперечив Коцюбинський.– Але, якщо хочете…

– Не так, неправильно, шановний добродiю, не туди ви дивитесь. Непотрiбний нам Павло, i українську жiнку неможливо уявити в образi Нилiвни. Вiн, народ, i сам упорається з ворогами, сам розбереться, хто його друг, а хто ворог. Головне для нього земля, i вiд землi нашому ратаєвi – жодного кроку… Забраний вiд землi, зведений з неї, вiн загине…

– Але ж росiйськi робiтники не загинули…

– Росiяни!.. У них не та земля, невдячна, неродюча. В них не виробився вiками чорноземний дух… Українцi ж, вiдiрванi вiд своєї ниви, загинуть як нацiя. Невже незрозумiле i непереконливо?..

– Звичайно, непереконливо. Ви, Борисе Дмитровичу, не бажаєте для України того, чого вже домоглися всi культурнi, передовi нацiї. Ви хочете, щоб колосальнi багатства лежали собi невикористанi в надрах України, щоб волами возили банатку i українку до портiв Чорного моря, бо чугунка смердить?..

– Ех, ви, шановний добродiю,– розвiв безпорадно руками Грiнченко,– та ми не проти чугунки, та тiльки не їй дано вести наш народ до кращої долi. М'яка поетична вдача українського ратая мiняється, як тiльки до рук йому потрапить шахтарський обушок, i змiна ця – на зле. I навiть мова наша в устах такої людини вже не та… I людина стає на шлях вiрної загибелi.

– В чому ви це бачите?

– В розпустi цих людей, в деморалiзацiї… Наш хлiбороб сам знайде шляхи до своєї долi. I не сумнiвайтеся – це буде путь милосердiя i любовi, а не насильства.

Михяйло Михайлович згадав розправу вихвостiвських куркулiв з бiднотою. Ось уже кiлька рокiв тягнеться ця справа по царських судах, i нiяк не знайдуть понiвеченi вихвостiвськi злидарi у царського суду свого права. Коцюбинському хотiлось нагадати своєму опонентовi цi ще зовсiм не забутi епiзоди, але хiба цим можна було його переконати?.. Коцюбинський не бажав доводити дискусiю до можливої сварки, розумiючи, що Грiнченко однаково нiколи не визнає хибним свiй шлях. I щоб покiнчити з цим i повернутися до розпочатої теми, Михайло Михайлович промовив:

– Горький очолює зараз, принаймнi в лiтературi, все, що є кращого, справдi революцiйного.

Грiнченко враз спинився. Вiн нахмурився, примружив очi i, зневажливо розтягуючи кожне слово, гостро, дошкульним тоном вимовив:

– Дякую… Красно дякую, добродiю український письменнику!.. Наша нацiя нещасна тому, що в нiй обдарованi справжнiм талантом саме такi люди, як ви… Вибачайте…

I вiн рвучко повернувся до будинку i незабаром зник у парку, не оглянувшись i разу.

Михайло Михайлович стояв на мiсцi, здивований i вражений. Вiн схаменувся, коли Грiнченко вже зник за деревами.

Прикро й образливо було Коцюбинському. Вiдчув вiн, немов знову прокинулося в ньому його невгамовне серце, з такими труднощами ї такою дорогою цiною заспокоєне до цього. Серце, що завжди тримало його в своїх ненависних путах. I почував, що треба, i не мiг рушити з мiсця, щоб пiти i скласти пробачення перед своїм опонентом, якого мiг вважати тут за гостя.

Вiн хвилювався i гнiвався на себе, що за довгi роки виховав у собi мiцну звичку бути завжди делiкатним i лагiдним з людьми. Ця звичка немовби неволила його, наказувала, незважаючи на думки й бажання. I вiн не мiг поводитись з людьми так, як пiдказувала його невгамовна душа.

Серце й на хвилину не пускало його з своїх пут…

Воно примушувало прислухатися до себе, пристосовуватись i карало жорстоко за неслухнянiсть.

Вiн не забув випадку, як нещодавно довелося йому сперечатися досить гаряче i нестримно в кабiнетi у чернiгiвського полiцмейстера. Вiн вимагав, лаявся, погрожував ославити полiцмейстера на всю Росiю,– вiн не пiзнавав сам себе. I перед всесильним полiцаєм вiн здобув перемогу i домiгся дозволу на лекцiю, потрiбну для «Просвiти». Два днi пiсля того вiн не мiг звестися з лiжка, стогнучи вiд болю. Серце карало його за непокiрнiсть.

«Ну, заспокойся, заспокойся»,– в думках промовляв вiн, притискаючи долоню до грудей, i повертався поволi до маєтку.

Ледве рухаючись, вiн зайшов до великого будинку посеред парку, де йому вiдведено було покої, i, виснажений, упав на лiжко. Будинок був порожнiй. В десяти кiмнатах вiн жив сам.

I нiкому тепер було запалити йому свiтло й подати склянку води.

Уночi, не заплющивши очей i на хвилину, вiн прислухався до стривоженого серця i думав про те, що все життя вiн