вартi одне одного. Боялись розливу кровi, i татар, i диби, i кривоприсяги, й шпигiв московських, а тiльки не подумали, що буде, як все утихомириться… Степане, дай руку!
С т е п а н
Се навiщо?
О к с а н а
Ти не хочеш?
С т е п а н
Нi, чом же?
(Дає руку Оксанi).
О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)
От, здається, руки чистi, проте, все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась iржа… як на старих шаблях буває, знаєш?
(Пускає його руку i лягає знов Говорить повiльнiше, млявiше, з перервами).
У батенька була така шаблюка… вони її закинули… ми з братом знайшли… в вiйну побавитись хотiли… не витягли… до пiхви прикипiла… заржавiла. Отак i ми з тобою… зрослись, мов шабля з пiхвою… навiки… обоє ржавi…
С т е п а н
Ти, Оксано, вмiєш зарiзати словами без ножа.
О к с а н а
Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нiчого.
Що-небудь же i я повинна вмiти…
(Мовчання).
Як я умру, то не бери вже вдруге українки, вiзьми московку лiпше…
С т е п а н
Оксано!
О к с а н а
Всi ми рiжемо словами, а тут жiнки плохi, вони бояться…
С т е п а н (з мукою)
Та пожалiй себе й мене хоч трохи!
О к с а н а
Занадто я жалiла… В тiм i горе…
Якби я мала сили не жалiти, то вирвались би геть з сiї кормиги - i ти б ослобонився вiд iржi…
А так, вже чисто: нi собi, нi людям!
С т е п а н
Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!
Ну, я тебе прошу! Там батько-мати, родина, приятелi, там ти з ними розважишся.
О к с а н а (одвертається)
Я й в вiчi не насмiю
їм глянути…
С т е п а н
Ну, в Київ подамося, помолимось, нехай нас бог простить, нехай тобi здоров'я верне!
О к с а н а
Нащо?
Кому потрiбне те моє здоров'я та й я сама?
С т е п а н
Менi, моя єдина!
Я ж так тебе люблю!
О к с а н а
Т обi здається.
Ти жалуєш мене, але любити… таки й нема за вiщо… Я тепер така недобра стала, вередлива…
С т е п а н
Нi, нi, моя хороша!
О к с а н а
Я - хороша?
Хоч би й була коли яка краса, то вже давно вона з обличчя спала…
С т е п а н (гладить її руку, низько похиливши голову)
Ти шарпаєш себе речами тими.
Не треба стiльки говорити…
О к с а н а
Правда…
С т е п а н
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко, що, певне, й бог простить усi грiхи.
Хто кров iз ран теряв, а ми iз серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимi.
Хто мав хвилини щастя в боротьбi, а нас важка, страшна душила змора, i нам не вдiлено було снаги ту змору подолати…
О к с а н а (спокiйнiше й лагiднiша, нiж досi)
Так, се правда.
Але нiхто сього не зрозумiє, поки ми живi. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, нiж я, - до рук тобi свiй заповiт вiддам я, а ти його передаси родинi i братчикам, хто ще живий лишився.
С т е п а н (з гострою тугою)
Ой, краще б я тобi таке казав!
О к с а н а (пiдводиться й прихиляє його до себе)
Нi, любий, ти на свiтi потрiбнiший, тобi ще є про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та пiсля бою подоланим подати пiльгу зможеш, як ти не раз давав… На бойовиську не всi ж померли, ранених багато… поможеш їм одужати, то, може, колись там… знов зiбравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом… а як i нi - не жалуй, що помiг.
Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.
С т е п а н (пiдводиться i подає Оксанi руку) Ходiм, я заведу тебе до хати. Бач, сонце вже навзаходi. О к с а н а Ходiм (Спираючись на руку Степанову, iде до будинку. Не доходячи рундука, спиняється i обертається, дивлячись на захiдне сонце, що вже зникає за обрiєм). Добранiч, сонечко! Iдеш на захiд… Ти бачиш Україну - привiтай!
Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.
С т е п а н (пiдводиться i подає Оксанi руку) Ходiм, я заведу тебе до хати. Бач, сонце вже навзаходi. О к с а н а Ходiм (Спираючись на руку Степанову, iде до будинку. Не доходячи рундука, спиняється i обертається, дивлячись на захiдне сонце, що вже зникає за обрiєм). Добранiч, сонечко! Iдеш на захiд… Ти бачиш Україну - привiтай!
