- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (18) »
вхопила картину і зникла між деревами. А монах згорнув свої фарби й пішов до келії.
Та, на диво, він ніколи в житті не відчував каяття, ані потреби покутувати. Кохання з княжною жило в його душі як найсвітліший і найсвятіший дар життя.
Коли на небо вийшов новий повний місяць, княжна відчула в лоні плід свого кохання з монахом. Вона прийняла це як віщий знак, щоб вийти заміж за боярина Данила, який два роки уже залицявся до неї і маю же щоденно просив її руки. Боярин Данило подобався княжні виглядом. Він був гарний мужчина-велетень, з підстриженою русявою борідкою та синіми очима. Ці атрибути саме тепер припали княжні до вподоби, — ану ж дитина буде подібна до свого русявого батька-монаха. Боярин Данило був неперевершеним військовим стратегом, відзначався також в царині логіки. І князь відповідно оцінив ці здібності боярина Данила і зробив його своїм найближчим військовим дорадником. На жаль, не цінила цих властивостей мрійлива й романтично настроєна княжна Олена. Вона шукала мужчину, який мав би глибину і політ думок, який був би славним літописцем або іконописцем, який міг би відірвати її від буденності і забрати у високий світ краси. Вона нарешті знайшла такого мужчину, але, на горе, він був монахом.
Тож, коли боярин Данило знову попросив руки княжни, вона погодилася. Але з умовою, що весілля відбудеться приспішено і скромно. Добродушний і ощасливлений боярин вволив її бажання в кожному відношенні. Вінчання відбулося за два тижні, а учти й розваги тривали лише тиждень.
Княжна й боярин жили у злагоді й любові, хоч, може, й не в коханні. Боярин був безнастанно зайнятий у княжому дворі, а княжна далі робила, що хотіла. За це Господь благословив їх сином. Правда, дещо приспішено, але, згідно з цариною логіки, якщо весілля було приспішене, то й народження дитини мусило бути також приспішеним. Зрештою, хто в ті часи знався на такого роду рахуванні.
Коли народилася дитина, боярин Данило подумки мріяв назвати його Ярославом, на честь свого батька — загально шанованого боярина і славного полководця. Але княжна Олена хотіла назвати дитину Аліпієм II. Боярин був дещо здивований. У його роді не було такого імені. Та й не чув він, щоб хтось із княжої родини згадував такого предка. Але він повно й беззастережно довіряв розсудливості й розуму княжни Олени, тому й не оспорював її рішення.
Виглядом хлопчик пішов у свою матір, а душею в батька-монаха. Він був ніжний, вразливий і мав нахил до цілком не логічних дисциплін. Рід боярина Данила дружив із родом воєводи Степана, багатого землевласника, в якого була маленька донечка. Коли діти підросли, обидва роди домовилися заручити їх. І так, коли дівчинці сповнилося десять років, а Аліпію II дванадцять, воєвода Степан з дружиною і дочкою приїхали до Києва й заручили малят. Як було сказано, Наречена не справила гарного враження на Аліпія II. Вона мала по-баранячому покручене волосся і ввесь час показувала йому язика.
Тому, коли воєвода Степан від'їхав з родиною додому, Аліпій II із задоволенням відразу забув свою Наречену. Його віддали до Печерського монастиря на науку, де він вивчав філософію й астрологію.
Коли йому сповнилося двадцять два роки, батьки, за давнім звичаєм, вирядили його до Нареченої, щоб він удруге побачився з нею й домовився про одруження. Пам'ятаючи першу зустріч з Нареченою, Аліпій II ішов до неї нерадо й довго.
3. Аліпій II зустрічає і втрачає Наречену
Сонце зсунулося зовсім близько до землі, а Аліпій II все ще сидів на лавочці перед рядами тополь обабіч алеї, яка вела до вілли Нареченої. Він був дуже глибоко занурений у думки, тому й не відчув, як чиясь ніжна рука погладила його обличчя. Щойно коли в його уста уп'ялися гарячі губи, прокинувся із задуми й, наляканий, зірвався на ноги. Перед ним стояла струнка красива дівчина, дивилася на нього голубими очима й лукаво усміхалася. — Де я? — промимрив розгублений Аліпій II. — Між тополями. — А хто ти? — Твоя наречена. — Але… але я пам'ятав тебе інакшою. — Ти розчарований, що не показую тобі язика? — вона зайшлася таким приємним і милозвучним сміхом, що набурмосений Аліпій II усміхнувся мимо своєї волі. — О! Чудово! Ти вмієш усміхатися. Я вже три місяці виглядаю тебе. Чому ти так довго йшов? — Бо… бо… я не знав дороги й блудив, — він зашарівся. — Ти ніколи не повинен брехати, бо твоє обличчя зраджує тебе. Засоромлений Аліпій II опустив голову на груди. Наречена підложила долоню під його бороду, піднесла засоромлене обличчя вгору і глянула йому в очі: — Ти нерадо йшов до мене, бо пам'ятав мене негарною і прикрою, правда? — Так, — Аліпій II не наважувався говорити їй непраду або півправду. — Я не була гарна малою. А як я подобаюся тобі тепер? Аліпій II глянув на неї. Вона ж, сміючися дзвінко, обкрутилася на одній нозі. Аліпій II уперше запримітив, що вона була висока, мала вузький стан, широкі стегна і повні груди. її колись по-баранячому покручене ясне волосся спадало хвилями нижче стану. Вона віддула повні губи і знову спитала: — То як я тобі подобаюся тепер? Аліпій II засоромився. — Ну, скажи! — Подобаєшся… — Трішечки чи дуже? — Дуже. — От бачиш! Ти нарешті зробив мене щасливою. А ти точно такий, як я собі уявляла. Насправді ти не змінився багато від того часу, як я тебе бачила. Трішки підріс і трішки вигарнів. Але далі такий сором'язливий, як був хлопчиною. Та не лякайся, ти мені таким подобаєшся. Аліпій II хотів їй щось сказати, але не знав що. — Ти, бачу, втомлений. Ходи! — вона взяла його за руку й повела до вілли. Коли зайшли у вітальню, перше, що Аліпій II побачив, був великий портрет воєводи Степана, який висів на фронтовій стіні. Меблі у вітальні були масивні, різьблені з дуба, а підлоги були вистелені дорогими, привезеними з Греції килимами. Наречена перевела його через їдальню, в якій стояв довгий стіл з черешневого дерева. За тим столом легко могло поміститися тридцять осіб. Аліпію II запам'яталася Тайна Вечеря на тому столі, яка була викладена з кольорових кахель. З їдальні вони зайшли до кухні й сіли за округлий стіл. Огрядна, хоч і молода, кухарка подала їм вечерю. Аліпій II не знав, що йому подавали і що він їв, — не приглядаючись, він похапцем, пожадно й нервово ковтав ложку за ложкою, поки не заспокоїв голоду. — Ти був дуже голодний. — Так. — Давно, мабуть, не їв. — Мабуть. Не пригадую. — Ти, бачу, дуже втомлений. Ходи. Вона повела його до розкішної кімнати, покоївка застелила для нього ліжко, і він, скинувши чоботи й роздягнувшись, впав на ліжко й відразу заснув. Пробудився на другий день- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (18) »