Історія України-Русі, том 1.

ВСТУП

Кожен чоловік повинен знати історію свого рідного краю, свого рідного народу. Багато віків наші діди-прадіди поливали потом і кровію ту землю, де ми живемо, наставляли груди та голови клали, та своїм онукам-правнукам кращої долі добували. А чи знають ті внуки свою бувальщину, чи відають усі про славні діла предків своїх? Чи ж знають вони доладу навіть те, хто вони такі:

Навряд! А тимчасом не повинно сього бути. Діди-прадіди наші зберегли та нам передали незлічимий скарб: не тільки землю й те, що є в ній та на ній, а й мову, пісні, звичаї - все те, що ми звемо нашим рідним, українським та що нас одрізняє од инших людей: од Москалів („Руських"), Білорусів („Литвинів"), Поляків, Німців та инших; кажучи по письменному - передали нам своєрідну, українську культуру.

І от, читаючи свою історію, побачимо, що ми не вчорашні - що більш 1000 літ наш народ був не остатній між сусідами; що мав він навіть колись свою державу та своїх князів, а пізніще - за козаччини та гетьманів - мав силу не меншу як Польща, Москва та Татари; побачимо, що українська культура давніще стояла на високій височині і з неї повними жменями черпала для себе Московщина; почуємо про кращих діячів наших та про те, як вони за-для рідного народу працювали, - навчимося більш шанувати свою минувшину, любити свій край, свій народ та може де-яку науку й для себе з того матимем, як нам в світі жити та до чого прямувати.

Український народ розселився на великому просторі: в оден бік аж над Чорне море, в другий - над Кавказ, над річку Кубань, в третій - вгору - над річку Припеть та Буг, і в четвертий - в гори Карпатські (в Австрійській та Угорській державах). Але найбільш українського народу, наших людей, живе в Російській державі. Тут вони заселяють губернії: Волинську з сусідніми шматками губерній Люблинської, Сідлецької та Городненської (Холмщина), Минської, усю Київську, Подільську, чималу частину Бесарабії, усю Херсонську, Катеринославську й Таврію до гір, усю Полтавську, Харьківську, більшу частину Чернигівської, полуднево-західню частину Курської, східню частину Вороніжської та Донської обпасти, чималу частину Кубанської та Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської (сюди підходять роскидані, немов острови на морі, українські села в губернії Астраханській, а ще більш в Саратівській). А всього на сих землях налічують Українців мільонів 25 або 26.

В Австрійській державі, в Галичині та на Буковині, Українців (або як вони там звуть себе - Русинів) менше. У Галичині аж до „Руської ріки" (вітка ріки Дунайця на заході) - живе більш як чотири і пів мільони, на Буковині більш як 300 тисяч та в північній Угорщині (в державі Венгерській), під Карпатськими горами, де міста (городи) Унгвар і Мукачів, теж з пів мільона. А всього на українській землі живе наших людей 31 або 32 мільони. А як сюди додамо тих 3 або 4 мільони наших людей, що живуть між чужими людьми та в чужих краях - у Росії, в Сибіру та в середній Азії, в ріжних кутках Австро-Угорської держави, в Румунії, в Північній Америці, в Канаді, в Бразилії, то що, то матимем не менш як 34 мільони усього.

Той край, від Карпатських гір і аж до Кубані, звемо ми Україною, а наш народ, що там живе (про инших людей на Вкраїні буде мова далі) звемо Українцями. Се назва добра, стара й найзручніща - так звуть себе наші люде скрізь: чи в Київі, чи в Полтаві, чи в Одесі, чи у Львові (в Галичині), чи в Чернівцях (на Буковині). А проте багато наших людей на Вкраїні Російській, особливо неписьменних, не часто скажуть доладу, хто вони такі - забули навіть своє імя. Знов же в деяких кутках України, як от в Холмщині, в Галичині, на Буковині, на Угорщині, наші люде звуть себе Русинами, Руснаками, а віру свою й мову - руською. А на Україні Російській „руськими" звуть наші люде Москалів. І виходить з того велика плутанина. Тим часом на правду справа виходить так. З давніх-давен, одколи вперше знаємо ми щось про український народ та його край, то край той звали Русь, а людей Русинами. Се найдавнійше наймення задержалося й досі по деяких кутках на Вкраїні. Пізніще Русию почали звати себе й сусідні люде, що належали колись до Київської нашої держави, як от Москалі, або „кацапи", чи „руські", та Біла Русь, чи „литвини", як кажуть на них наші люде. Але як Русию стали звати й Україну й Білу Русь і Московщину, то щоб відрізнити одних від других, стали наші краї прозивати „Мала Русь", чи Малоросія, білоруські - Білорусія, а московські краї - Великоросія. Але що назву „Малорос", „Малоросія" видумали книжні люде, а не сам народ, то народ її й не знає, і правдивий Українець не скаже, що він „малорос". Прозивають ще Москалі наш народ „хахлами" - се од тих чубів на маківці, „оселедців", що колись носили наші люде, але се знов тільки прозвище, а не імя, так само, як Українці кажуть на Москалів, чи „Руських" - „кацап". Правдиве ж наше імя, стародавнє - Українець, а земля наша - Україна. Вкоренилося у нас се імя міцно за козацьких часів і задержалось до наших часів разом з піснями про славні діла наших прадідів-лицарів.

Певно, коли люде живуть на таких широких просторах, що од одного кінца до другого яких 2-3 тисячі верст (кілометрів), то мусить бути між ними де-яка ріжниця: люде з Харьківщини, або як кажуть на цих - Слобожане, иначе одягаються й трохи иначе говорять, як наприклад Поліщуки (в лісовій частині України, в північній Київщині та Волині), а Поліщуки иначе як Холмщаки або Подоляне, а ще иначе Бойки, Лемки та Гуцули в Галичині, що живуть в Карпатських горах. А проте се одні люде, з однією мовою, з однаковими звичаями, з тією самою культурою. Де-б не жив Українець: чи то на Кубані, чи в Чернигові, чи на Буковині на границі з Румунією - скрізь у нього така сама біла хата з садочком, однакові пісні, звичаї та обряд (наприклад весільний), однаково в хаті й коло хати, - одно слово, видно, що то ті самі люде - Українці, один народ Український, а не Польський, не Московський, чи инший який.

Серед Українців на українській землі живуть і инші люде, тільки їх не дуже багато. На Вкраїні Російській серед Українців є Москалі, Білоруси, Жиди, Поляки, Німці, Чехи, Молдавани, Вірмени, Греки, Болгари, Цигани та инші люде, але є їх, як лічити кругом, не більш 10 процентів (10 на кожду сотню Українців) в середині України, і до 30 процентів - по краях. В Галичині поміж Українським людом найбільш Поляків та Жидів, на Буковині - Молдаван (Волохів), на Угорщині - Мадярів (Венгрів): чужих людей набереться