- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (41) »
«Ті, що з нами, численніші від тих,
що з ними».
(Друга книга царів, р. 6, ст. 16).
Ранок життя. Учора нема ніде (уривок із роману)
1
…ЧИ НЕ АБСУРД? Не чудо? Чудо… майже віфлеємське чудо пливе із сутінків — і падає густим туманом на мою стуманілу голову. Він! Це він, моє шаленство і непритомність. Обожнюваний, жаданий чоловік. Він обнімає мене посеред сутінкового двору і шукає губами очі. Його поцілунки — палкі і нестримні. І — замість відвертатися — підставляю обличчя їхнім дощам і сама шукаю уста. Я зараз умру отут… знепритомнію посеред двору в його руках… так мені добре… бо несе мене весняна повінь, підтоплюючи верхи і низини… і відбирає мову — а дає лише слух мисливця чи злодія. — Вибач, моя пташко… вибач… я знав… усе буде так, як ти скажеш, моє пташеня… усе буде добре. Лише вибач мені, нерозумному. Ходімо додому… не бійся, моя мила… я тебе не скривджу… це чудо… вибач. Так вели мене колись до шлюбу, напівзотлілу і німу, чисту, без сумнівів і тривоги. Я летіла, як піднебесна пташка у свої небеса, не чуючи ні себе, ні польоту, не бачачи самих небес. Лише їхнє сяйво і клич висоти — а більше нічого. Це було давно. Потім мене скинули з небес, як бридке опудало чи непотріб. Зісохлися жили і зів'яла шкіра — лише запрацював мозок, як робот, як комп'ютер, комбінуючи у своїх надрах хитромудрі ходи для елементарного виживання і дотримання більш-менш порядного іміджу. Ох, же ж сумні ті комп'ютерні ігри. Вони швидше нагадують поминальні меси. Можливо, лише через це не картаю себе і не зневажаю отут, на широких сходах, якими веде мене чужий — та вже рідний — чоловік не до шлюбу і не в піднебесся. Та я люблю життя понад усе, і люблю себе в ньому, і люблю сивого чоловіка — і віддаюся йому в руки цілком і бездумно, бо лише тут моє спасіння і відродження: в гарячій руці і чорних — що смола — очах. Нарешті я вільна від себе. Отут і з ним.2
Замість пісні пісень …І ЦЕЙ поєдинок — як і всі поєдинки на світі — мусив колись закінчитися. Щойно обвалилися міста і порозпадалися держави, посходили з орбіт землі і місяці — і небесні галактики закурили чадним пилом над знетерпеливленими головами втомлених мисливськими ловами оленів, а ми лежимо — розпластані на холонучій хвої гуцульського ліжника — і захлинаємося одне одним, як люди з голодного краю захлинаються поданим куснем хліба; і не боїмося смерті від раптової ситості й розкошів; і загарбуємо одне одного — нещадно й несамовито, як жителі диких сусідніх племен, вожді яких оголосили війну тубільцям із прийшлих колоній; і грабуємо — як воїни ворожих армій захоплюють прикордонні клапті нічийної землі; і голод наш неутоленний, і безстроковий; і питні джерела мілкі і солені, і спрага непогамовна, а лише наростаюча, як гул літака в небі чи струм крові в жилах; і терени кам'янисті, і фортеці важкоприступні, і посли згідливі й піддатливі, й ультиматуми некатегоричні й необов'язкові, і ми вперше знесилені й усоте зголоднілі… і ніхто нам не суддя і не вчитель… і ні карти, ні ліхтарика… і дороги наосліп, і стежки навпомацки… і тяжке наше неуцтво… і солодке та дивне звикання… і звиті пташині гнізда в горлі… і рожеві трояндові пуп'янки на язикові… і чорна смола обіймів, що дужча за найвигадливіші смоли, в'яже зів'ялі тіла… і не відпускає уста від уст і руки від лона… і чудно… і дивно… і незбагненно… і так німо — наче месникам у краю без'язиких… і так млосно — мовби кочівникам в Абіссінії… і незграбно — як у невагомості… і просто — як словам у коляді… і соромно — як голому серед білої днини… — Ти чудова, кохана моя… кохана… — твій голос пливе, мов із чаду, і зриває покрови соромливості, як останнє листя із дерева, і несе, і котить, як перекотиполе, не знаючи спину ні у видолинках, ані на верхів'ях. І спекотно очам і шкірі; і ти розгладжуєш мене — як сире лляне полотно, відбілене умілими руками на березі ріки, перевіяне хмільними вітрами й несамовитою водою; і руки визбирують із нього дрібні краплі роси, що впали з твого чола, коли ти зайшовся чи то плачем, чи співом, чи благанням, а чи молитвою над тугими шовками моєї шкіри… — Ти пахнеш, як ружа із райського саду… і надиш до себе, як сарна надить мисливця… ти моя чарівниця… ти чаклунка… О, а ти вода… ти неубутна вода моїх бездоріж і змілілих рівчаків. Ти прибуваєш, як неочікувана повінь, — і тягнеш у чорні глибини, у коловороти, в западини — і я чую, що пропадаю в них, наче біла камінна солотвинська сіль, гину в темних, кипучих водах, моє каміння розсипається у пісок… у порох, У пил, що й не знати, чи я справді була колись камінною… Та ба… я була живою… мене цілували інші губи, мене обіймали інші руки… але то, мабуть, вони були камінними — що не пам'ятаю ні їхніх господарів, ані їхнього запаху, ні мови… я випросталася з них, як з-під низької стелі, і скинула, як позичену одежу, і поклала у скриню пам'яті. Я змила їх у солених озерах сліз і скупалася у свяченій воді самотності, що випалила з мене — як родимі знаки — усе неправдиве й нещире, не залишивши жалю і згадки… але озера сліз бездонні і невичерпні… навіть тоді, коли я розкрита, як полуденна троянда, біля найлюбішого чоловіка, уста якого не знають нехоті. Ти лижеш мої сльози, як майський мед, і я чую, що зроблена з меду і воску. П'єш солену росу давно умерлих надр і порослих мохом забуття печер — і я вірю, що народжена ласицею, шкіра якої ще не впольована жодним мисливцем. Ти п'єш довго й повільно скипілі ураз чорториї зголоднілого лона — і я чую твій голос, що кришиться пересохлим стеблом, ламається перестояною отавою. І осипається на шию… на груди… на стегна. — …Боже, якою солодкою є жінка, якої жадаєш… якою солодкою… Мені здається, що я заходжуся співом. Він рветься із заквітлого горла ледь стримуваним торжеством і падає в тишу вечора нечутно і м'яко… і облітає нас двох, як вежу. …Ти гортаєш мене, як віруючий гортає молитовник, самими губами нашіптуючи празникову молитву… і закон уст Твоїх для мене кращий за тисячу золота й срібла, і солодкі гортані моїй слова твої, і ліпші меду устам моїм, бо ти покров мій і щит мій, і я на слова твої уповаю. Ти злодій моїх маєтків. Я розкрадена, як млин із борошном першого помолу, впольована, як дика сарна посеред гомінкого- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (41) »