Василь Чухліб ОЛЕНЬ НА ТОМУ БЕРЕЗІ

Передмова

Дорогий юний читачу!

З великим задоволенням я рекомендую тобі прочитати уважно цю книжку. Її написав письменник Василь Чухліб, твори якого полюбилися і дорослим, і дітям.

У цього письменника свій стиль і своє бачення світу. Він володіє рідкісним даром писати коротко, а показувати багато, уміє розповісти цікаво й хвилююче, навіть поетично, про речі, на перший погляд, звичайні, буденні. Кращі з його творів зібрані у книжці «Олень на тому березі».

Оповідання ці — для вас, дошкільнята й молодші школярі, вони про ваші будні й свята, про ваших друзів, ровесників. Це допитливі й непосидючі Тарасик і Тетянка, Дениско й Варочка, Лаврик і Валерка, Галинка й Марійка та багато інших дітей, які живуть у прекрасному світі на березі голубоокої Десни. Поруч з дітьми — дорослі, а також звірята, птахи, квіти — герої казок. Десна їх усіх об'єднує — і дітей, і дорослих, і мешканців лісу, гаю і лугу, всіх радує і напуває своєю солодкою водою.

Розповідає в своїх творах Василь Чухліб і про ті, хоч і далекі вже, але незабутні часи вселюдського лихоліття, коли по нашій рідній землі повзали ненависні фашистські окупанти. Запам'ятав те молодий письменник.

Запам'ятались і мені ті часи. Був я тоді партизаном. Партизанили ми між Десною та Дніпром, створився тут партизанський край.

Одного разу до нашого загону прибули новенькі, чоловік та жінка, учителі з придеснянського села. В руках у чоловіка — гвинтівка, а в жінки — торбина за плечима, а в ній — хлопчик малий. Йому там зручно, а мамі легше його так носити. Круглими чорними оченятами стривожено і зацікавлено дивився дволітній Василько на озброєних людей у лісі, не плакав, розумів, що прибув до друзів.

Ми швидко з ним подружилися. При нагоді, у вільний час брав я малого на руки, вичукикував, підкидав його вгору. Василькові ця гра дуже подобалась. Він усміхався, довірливо простягав мені згори рученята. Сміявся хлопчик дуже рідко, час той вимагав серйозності, не до сміху було.

Не знав я тоді, що підкидаю вгору, вигойдую на руках майбутнього письменника, хлопчика, який уже в дитячому віці вбере в свою пам'ять все те, що діялося в грізні роки на берегах Десни, і згодом напише про пережите в своїх правдивих творах.

Розповідаючи у багатьох оповіданнях цієї книжки про дітей війни, про ті жарини, що не згасли на холодному снігу, письменник Василь Чухліб тим самим закликає берегти мир на землі, творити й плекати довічно наш неповторний, наш прекрасний веселковий світ.

Юрій Збанацький

ВЕСЕЛКА НАЗАВЖДИ

ЖУРАВЛІ-ВЕСЕЛИКИ

Дід Матвій і Тарасик колють дрова біля повітки. Дід як гахне колуном по сосновому обрізку, так він і розлітається. А Тарасик довго цюкає своєю сокиркою, поки розрубає.

— А чи не час уже й перепочити? — поглядаючи на онукові силкування, каже дід і всідається на дривітні.

А Тарасик знайшов товстий шмат соснової кори, видовбує човника.

Тихо на подвір'ї. Тільки іноді налетить вітерець-пустунець, побавиться вербовим віттям та й далі полетить.

«Курли, курли!» — раптом долинуло з вишини.

Тарасик підводить голову, вдивляється в небо. А курликання все ближчає. Ось уже видно в голубому небі рівненький трикутник.

— Журавлі! Діду, журавлі летять! — вигукує Тарасик.

Дід, крекчучи, встає з дривітні. Прикладає до чола долоню.

— Повертаються з ірію веселики наші, — розгладжує вуса.

— А чому веселики? — дивиться на діда Тарасик. — Журавлі!

Ні, зараз, навесні, звуть люди журавлів веселиками.

— А чому?

— Бо повертаються птахи додому і радіють вони, весело їм, що здолали далеку дорогу, що знову в рідних краях. І люди з ними радіють.

— Дивіться, дідусю, строєм летять! Наче солдати! — показує Тарасик.

Строєм краще летіти. Так і з вітром легше змагатися, а як виб'ється котрий з сил, інший підтримає.

— Егей, веселики! Привіт! — гукає Тарасик.

Птахи ніби вчувають його вітання і у відповідь голосно курличуть.

— А восени зватимуться вони журавлями, — продовжує дід. — Розстаються тоді з батьківщиною і журяться від того, що мусять летіти на чужину. Через те й — журавлі.

Стоять серед двору старий і малий, дивляться в небо. Курликання поволі стихає, розтає у високості.

Тарасик береться за сокиру та все примовляє:

— Журавлі-веселики! Журавлі-веселики!

СТАРИЙ ДУБ

Не тільки на Десні повінь, а й у лісі. То ряст попід деревами розцвів, куди не глянь — рожево-сині, бузкові хвилі перекочуються.

Тарасик з Тетянкою ніби не йдуть стежиною, а пливуть серед лісової повені, навкруги роздивляються.

Дерева у весняну вдяганку прибралися, й такі гарні всі: й берези, і клени, й липи. А сосни — ті завжди в однаковому вбранні: навесні, й улітку, і взимку, коли мороз тріщить і завірюха свище.

— Тарасику, а що це з дубом? — зупинилась Тетянка. Чи не всох?

Усе довкола зелене — і дерева, й галявина. А дуб — у рудому вбранні, шелестить торішнім пожухлим листям.

— Старий уже дуб, — каже Тарасик. — Мабуть, йому ще холодно. Як і дідові Митрофану. Бачила — він і зараз у кожусі ходить. Тож і дуб поки що не скидає свого кожуха. А як сонечко дужче пригріє, тоді дуб збадьориться, у зелені шати вбереться.

— І ми знову прийдемо до нього по жолуді?

— Авжеж.

— Цілу торбинку назбираємо! Як торік! — повеселіла Тетянка. — І віднесемо у лісництво.

СТЕЖИНКА

Якщо дружити із стежинкою, вона багато цікавого розповість. Тетянка вийшла на ґанок, а стежинка неначе взяла її за руку і повела за собою.

Довкола картопля цвіте біло й рожево, соняхи в золоті бубни вигупують. Зелений огірочок виповз із грядки на стежку: а що тут робиться? Квасоля-повитиця пишається на високих тичках, їй звідтіля все видно. А гарбуз та гарбузиха з гарбузенятами сховалися під лапатим листям — щоб сонце не напекло.

Через стежину снують мурашки. Такі малі, а тягнуть більші за себе гілочки й бадилинки. Тетянка знає: отам, під старою грушею, вони дім собі будують.

А в повітрі золоті цяточки блискають. То бджоли летять по мед: на город, на леваду, в поле.

Веде стежинка Тетянку і все їй показує. Уже й город кінчається. Що ж там далі?

А тут бабуся:

— Внучко, іди-но до хати!

По правді, Тетянці не хочеться