Тимофіївна не розмовляла з ним. По ночах, особливо коли яскраво світив місяць, вона щільно закривала рядном вікно, навпроти якого він стояв.
Минав час. Північні холодні вітри принесли снігову порошу, а теплі з моря — дощ. Пожовкли і порідшали дрімучі зарості очерету в плавнях. Вкрилися ламким льодком тихі потоки.
Зимові хмари непроглядно оповили небо, а березневе сонце зірвало їх і відкрило високу весняну блакить. Закурилися сади білим димом квітучих вишень, яблунь, айви. Чорна ікра і свіжа осетрова юшка стали частим гостем в хатах рибалок. Зазеленіли острови, і нова ріка, ріка літнього тепла потекла над Дунаєм.
У таку пору, вийшовши якось на вулицю і глянувши на білого богатиря, Лада Тимофіївна впізнала сина. Він! його великий з горбинкою ніс. Його зіркі, горді очі. Його м'які всміхнені губи, його рука з факелом, піднесена над головою. І плечі, і груди, обтягнуті вовняним светром, і довгі сильні ноги — все його.
І вона заплакала. То були перші сльози осиротілої матері…
Лада Тимофіївна поволі обійшла навколо пам'ятника, глянула в синове обличчя. Воно здалося їй дуже сірим, майже темним.
— Ти втомився? — запитала вона і зразу ж відповіла за нього: — «Нічого! Як тільки зійде сонце, зразу наберуся сили. Скоро йому сходити. Кажи ще, мамо! А може, заспіваєш?..» Добре, синку.
Вона без слів, не розтуляючи темних, покритих зморшками губ, промовила в думках старовинну пісню. Сто років тому склали її люди, які втекли на Дунай, в його тодішні хащі, — від голоду, від царських указів, від жандармерії, каторги, від поміщицького батога і податку, від кріпосницького ярма й ранньої смерті. Дід і батько Лади співали цю пісню. Співала і вона. То була пісня-мрія про людей, які живуть на Дунаї за законами правди, про вільних рибалок і мисливців, у яких ніхто не відбере плодів їхньої праці.
Замовкла, краєчком хустини витерла губи і, притулившись щокою до білого каменя, задумалась.
Зверху, від Ізмаїла, на попутній хвилі, з добрим вітром, весь у святкових вогнях, наближався якийсь військовий корабель. Порівнявшись із островом Лебединим, білим монументом, він тричі віддав салют почесті герою Дунаю — три коротких гудки, три спалахи сирени, три звукові блискави.
І довго Дунай та його береги повторювали басистий спів військового корабля.
Лада Тимофіївна помахала йому рукою і побажала щасливого плавання. І всім людям, які не відбирають у матерів синів, вона побажала щасливого плавання у цю жовтневу святкову ніч.
Жінка й не помітила, що роздумує вголос.
Вона сиділа мовчки з важким букетом осінніх квітів на колінах і дивилася на Дунай. Скільки води витекло відтоді, як її хлопчик почав розмовляти!.. Скільки разів за своє життя він гинув — на болотній каторзі румунських бояр, у королівській тюрмі, у підводному човні, у фашистському лігві. Вперше він заглянув смерті у вічі, коли йому не було й двох років. Одного літнього дня, розігнавшись, він кинувся у ріку і зник. Потягнув, поніс його Дунай. Добре, що батько був на березі. Пірнув, витягнув, відкачав. І коли хлопчик розплющив очі, він був наново охрещений веселим батьком — Дунай Івановичем. З того часу жили на острові Лебединому двоє маленьких Черепанових в одній особі: Капітон і Дунай Іванович.
Лада Тимофіївна підвелася, розділила квіти на дві частини, одну поклала біля синових ніг, а з другою опустилася до самої дунайської води і почала кидати великі, вологі, на довгих стеблах айстри. Кине одну, другу, третю, проведе їх поглядом, поки зникнуть, потім ' кидає знову. І пливуть, пливуть по Дунаю темно-червоні, білі, золоті айстри, вирощені за тином, на городі. Всю весну, все літо набирали сили, краси, щоб жити одну коротку жовтневу ніч. Пливуть і світяться. Важкі, напоєні соками землі, вони не тонуть. Пливуть, гордо несучи свої корони.
Зірок стало менше. Повіяв вітер, доніс із берега шурхіт очеретяних хащ. У далеких плавнях затрубили кимось сполохані лебеді. Чорне дзеркало Дунаю посіріло і злегка порожевіло, відбиваючи ранкову зорю.
Кінчилася ніч. Над Дунаєм почало світати.
