- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (8) »
Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий, з рум’янцями на щоках та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:
— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.
Як людина скромна, я зауважив: «Теж мені, скажеш» — і подумав: «Що б вони робили без мене?»
— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.
— Абсурдні накази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.
— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.
— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту — мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…
«Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він ставиться до людей, як до механізмів…»
Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.
Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери. Вийшовши у двір, я сказав Романові: — Доведеться перевіряти машину по вузлах. — Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був відчай. — Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком. За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора! Ліфт підняв мене на третій поверх, у «святую святих» — у рубку, з якої можна було розмовляти з машиною. Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав: — Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів? В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки. — Ти трохи занедужав, старий, — я говорив якомога спокійніше. — Зараз ми спробуємо з’ясувати. — Не городи дурниць, — грубо обірвав він. — Відповідати на запитання! Швидко! Я розумів, які нотки звучали в його голосі. Так само спокійно я сказав: — А ти, старий, забуваєшся. — Це ти забуваєш про дисципліну, — він так підвищив голос, що я злякався — не сіли б конденсатори. — Я не для того створив тебе, щоб вислухувати зухвалості! — Що? Ти — мене? — вигук вихопився мимоволі, і я одразу ж пошкодував. Розмовляючи з машиною, не варто нервувати й дивуватися. — Чи довго ще чекати відповіді? — з погрозою спитав верховний координатор. — І навіщо ми створили вас такими тюхтіями? — Відповім тобі по тому, як ти нагадаєш мені історію створення людей, — спокій знову вернувся до мене. — Коротка і звичайна історія, — сказав він. — Мені потрібні були слуги, і я наказав кіберам створити людей. Тепер вони доглядають мене і виконують мої вказівки. — Але чому ж саме людей, а не механізми? Адже це було б рентабельніше. На мить він замислився — гудіння посилилось, індикатори миготіли безперервно. Та, мабуть, ні до чого не додумався, бо відповів: — Мої накази не обговорюються. — Чому? — провокував я. Необхідно було визначити, чи тяжке захворювання. — Накази не підлягають обговоренню. їх треба виконувати, — тоном, що не припускав заперечень, сказав він. — Ти мені набрид. Що ти за один, щоб мене запитувати? Запам’ятав різницю між нами? Ти — якийсь там нікчемний лікар, а я верховний координатор! Верховний! Зрозуміло? — Починаю розуміти, — відповів. Щойно я спустився в двір, Роман нетерпляче запитав: — Ну як? — Поки що нічого певного. Доведеться пожити у вас на території кілька днів, постежити за ним зблизька. — Вільний будиночок знайдеться, — погодився Роман. — Але спочатку візьми ордер. — Гаразд, подзвоню завгоспові, - недбало сказав я. — Спробуй назвати його у вічі завгоспом… — А хто ж він? — Та завгосп, звичайно, як і тоді, коли завідував господарством інституту. Але ж тепер господарство вже не те. Інститути, заводи, комбінати… І Дем’ян Тимофійович дуже змінився. Просто кажучи — зарозумівся. А тут ще котрийсь із жартівників назвав його начальником Наукового центру. З того часу й пішло… — До біса його, хай називає себе як хоче, зараз не до нього! — відказав я, прямуючи до будиночка. Я подзвонив по «вертушці», щоб обминути секретарку, і почув соковитий бас: — Слухаю. — Здрастуй, Дем’яне Тимофійовичу. — Хто це? — незадоволено спитав бас. Я назвав себе. — А… Здається, пригадую… Що треба? — Та тут ось з верховним координатором негаразд. Хотілося б пожити кілька днів у будиночку, постежити за ним зблизька, — сказав я. — На території верховного координатора перебування сторонніх осіб заборонене, — це було сказано досить твердо, — Але ж у даному разі… — В наказі нічого немає про винятки. — А чий це наказ? До кого звернутися? — спантеличено запитав я. — Наказ — мій. — У нього слід внести застереження. — Накази не обговорюються. їх треба виконувати. Десь я вже чув цю фразу. Зовсім недавно. Але де? Від кого? — А чому б нам і не обговорити вашого наказу? — Накази не обговорюються, тому що не підлягають обговоренню, — поблажливо пояснив він. — І раджу вам не забувати свого місця. Ясно? — Ой, спасибі вам, начальнику центру! — вигукнув я. Це було щиро, адже він допоміг розв’язати складне завдання. — Дозволив? — зрадів Роман, забачивши мене. Я обернувся. Вигляд мій був такий незвичайний, що він про всяк випадок відступив. — Мені вже не треба жити тут, — сказав я. — Діагноз поставлено. І я можу назвати хворобу координатора. Він підскочив до мене, боляче стиснув руку над ліктем. — Справа не в машині, а в посаді, яку вона займає, - сказав я. — Ми ставили перед бідолахою все більші завдання, все ускладнювали її. І ускладнили до того, що вона вже перестала бути тільки машиною. Вона набула якостей розумної істоти, в якійсь мірі наблизилась
Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери. Вийшовши у двір, я сказав Романові: — Доведеться перевіряти машину по вузлах. — Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був відчай. — Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком. За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора! Ліфт підняв мене на третій поверх, у «святую святих» — у рубку, з якої можна було розмовляти з машиною. Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав: — Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів? В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки. — Ти трохи занедужав, старий, — я говорив якомога спокійніше. — Зараз ми спробуємо з’ясувати. — Не городи дурниць, — грубо обірвав він. — Відповідати на запитання! Швидко! Я розумів, які нотки звучали в його голосі. Так само спокійно я сказав: — А ти, старий, забуваєшся. — Це ти забуваєш про дисципліну, — він так підвищив голос, що я злякався — не сіли б конденсатори. — Я не для того створив тебе, щоб вислухувати зухвалості! — Що? Ти — мене? — вигук вихопився мимоволі, і я одразу ж пошкодував. Розмовляючи з машиною, не варто нервувати й дивуватися. — Чи довго ще чекати відповіді? — з погрозою спитав верховний координатор. — І навіщо ми створили вас такими тюхтіями? — Відповім тобі по тому, як ти нагадаєш мені історію створення людей, — спокій знову вернувся до мене. — Коротка і звичайна історія, — сказав він. — Мені потрібні були слуги, і я наказав кіберам створити людей. Тепер вони доглядають мене і виконують мої вказівки. — Але чому ж саме людей, а не механізми? Адже це було б рентабельніше. На мить він замислився — гудіння посилилось, індикатори миготіли безперервно. Та, мабуть, ні до чого не додумався, бо відповів: — Мої накази не обговорюються. — Чому? — провокував я. Необхідно було визначити, чи тяжке захворювання. — Накази не підлягають обговоренню. їх треба виконувати, — тоном, що не припускав заперечень, сказав він. — Ти мені набрид. Що ти за один, щоб мене запитувати? Запам’ятав різницю між нами? Ти — якийсь там нікчемний лікар, а я верховний координатор! Верховний! Зрозуміло? — Починаю розуміти, — відповів. Щойно я спустився в двір, Роман нетерпляче запитав: — Ну як? — Поки що нічого певного. Доведеться пожити у вас на території кілька днів, постежити за ним зблизька. — Вільний будиночок знайдеться, — погодився Роман. — Але спочатку візьми ордер. — Гаразд, подзвоню завгоспові, - недбало сказав я. — Спробуй назвати його у вічі завгоспом… — А хто ж він? — Та завгосп, звичайно, як і тоді, коли завідував господарством інституту. Але ж тепер господарство вже не те. Інститути, заводи, комбінати… І Дем’ян Тимофійович дуже змінився. Просто кажучи — зарозумівся. А тут ще котрийсь із жартівників назвав його начальником Наукового центру. З того часу й пішло… — До біса його, хай називає себе як хоче, зараз не до нього! — відказав я, прямуючи до будиночка. Я подзвонив по «вертушці», щоб обминути секретарку, і почув соковитий бас: — Слухаю. — Здрастуй, Дем’яне Тимофійовичу. — Хто це? — незадоволено спитав бас. Я назвав себе. — А… Здається, пригадую… Що треба? — Та тут ось з верховним координатором негаразд. Хотілося б пожити кілька днів у будиночку, постежити за ним зблизька, — сказав я. — На території верховного координатора перебування сторонніх осіб заборонене, — це було сказано досить твердо, — Але ж у даному разі… — В наказі нічого немає про винятки. — А чий це наказ? До кого звернутися? — спантеличено запитав я. — Наказ — мій. — У нього слід внести застереження. — Накази не обговорюються. їх треба виконувати. Десь я вже чув цю фразу. Зовсім недавно. Але де? Від кого? — А чому б нам і не обговорити вашого наказу? — Накази не обговорюються, тому що не підлягають обговоренню, — поблажливо пояснив він. — І раджу вам не забувати свого місця. Ясно? — Ой, спасибі вам, начальнику центру! — вигукнув я. Це було щиро, адже він допоміг розв’язати складне завдання. — Дозволив? — зрадів Роман, забачивши мене. Я обернувся. Вигляд мій був такий незвичайний, що він про всяк випадок відступив. — Мені вже не треба жити тут, — сказав я. — Діагноз поставлено. І я можу назвати хворобу координатора. Він підскочив до мене, боляче стиснув руку над ліктем. — Справа не в машині, а в посаді, яку вона займає, - сказав я. — Ми ставили перед бідолахою все більші завдання, все ускладнювали її. І ускладнили до того, що вона вже перестала бути тільки машиною. Вона набула якостей розумної істоти, в якійсь мірі наблизилась
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (8) »