- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (8) »
до людини…
Романове обличчя розчаровано витягнулось. «Ну, то й що?» — ніби говорив він. Проте я знав, що за хвилину-другу, коли він дослухає мене, вираз обличчя зміниться.
- І разом із перевагами в машини з’явилися специфічно людські слабкості. А ми й далі розширяли її повноваження. Вона відчула себе диктатором. А тут ще… До речі, як вона називалася раніше?
— Ніяк. Мала шифр, як і решта машин. МДК-3078 — машина для координації, серія три, номер нуль сімдесят вісім. А потім один жартівник назвав її…
— Так от, цього жартівника я оштрафую на суму збитків від простою координатора!
Нарешті на його обличчі з’явився очікуваний вираз. Похитуючи головою, Роман сказав:
— Отже, я ніколи не матиму ні зарплати, ні пенсії…
Щоки Петра Ілліча покрились плямами. — Швидше, лікарю! — благав він і тягнув мене за руку. — У чому справа? Він увібгав мене в кабіну, прихиливши мою голову аж до колін, усівся поряд і важко засопів. Нарешті, коли моє терпіння вже вичерпувалося, Петро Ілліч сказав: — Роботи-дорожники… Уф… зіпсувались… — Всі разом? — запитав я, підозріло дивлячись на Петра Ілліча і згадуючи, що до комкомробу (комітет по комплектуванню роботів) він був актором. — Уявіть… уф… штук двадцять… уф… і знаменитий І-П’ятнадцятий також. Організували якийсь компризроз… Уф… Головний інженер будівництва захворів. Своїм заступником тимчасово призначив І-П’ятнадцятого. Роботи, які входять до цього компризрозу, доглядають хворого, навіть пробують лікувати, готують йому їжу, бавлять дітей… — Що ж тут поганого? Він загадково посміхнувся: — Ось подивитесь, як вони це роблять. Наш автовоп з легким шипінням зупинився. Слідом за Петром Іллічем я збіг на подвір’я котеджу, де жив головний інженер. І тут побачив картину, яка нагадувала концерт самодіяльності в божевільні. Вікна котеджу були відчинені, і з подвір’я видно було те, що творилось на кухні і в двох кімнатах. Серед двору стояв шпалоукладник М-І (застарілої конструкції) і напівголосно, але вельми владно командував: — Швидше! Жвавіше! Або: - Є шпали! Нема шпал! Він владно викидав уперед то праву, то ліву клешні, ніби вказував напрям. Приймаючи шпали, він робив такі ж рухи… З будиночка час від часу вибігали роботи, кланялись М-І і запитували: — Дозволяєш? У відповідь лунало одне з чотирьох: «Швидше!» чи «Жвавіше!», «Є шпали!» чи «Нема шпал!» Незважаючи на відповідь, роботи знову бігли в будинок. Побачивши мене, М-І-й гордо блимнув зеленим оком і закричав: — Я — заступник голови компризрозу, головний над головними наглядачами шпал пінохлорвігасових, метроновінілових, верховний прямокриводержець шпунтів металічних! Я все ще не міг нічого зрозуміти і придивлявся до дивовижної картини, незважаючи на обурливий шепіт Петра Ілліча. У моїй професії головне — спокій. У кухні хазяйнувало чотири роботи. Один різав овочі, другий мив посуд. А третій і четвертий бундючно походжали по кухні і щось наказували. Помітивши, що я дивлюсь на них, вони зразу ж відрекомендувались: — Начальник приготуйпродукти! — Директор мийбийпосуду! У спальні біля ліжка хворого було аж п’ять роботів. Один тримав напоготові чашку з лимонадом, другий готував компрес. Решта керували ними, причому функції були чітко розподілені. Головний керівник сидів за столом, стискуючи в клешні пластмасову гайку, другий підтримував великий жмут вати. Його помічники підбігали, простягаючи аркуші паперу. Керівник клав їх по черзі на ватну підстилку і бив по них гайкою, промовляючи: — Дозволяю! Не дозволяю! Та найнезрозуміліше видовище було в дитячій кімнаті. П’ятирічні дівчата-близнята сиділи на тахті, а біля них метушилося близько десятка роботів, І тільки один з них робив щось корисне, малюючи смішні картинки. Інші вказували, як це треба робити. — Міцніше тримай олівець! — Бережи грифель. Без грифеля олівець не пише. Графіт — брат алмазу. — Веди рівну лінію, дурню! А найголовніший з них багатозначно підморгував індикаторами і проголошував: — Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано. Гарні діти — правильно. Погані діти — неправильно. Дівчаткам усе це, як видно, подобалось, і вони сміялися, торсаючи ніжками. Але ось одна з них попросила робота, який малював картинки: — А тепер розкажи казку. — Казку? — перепитав робот, пригадуючи це слово. — Так, так… Жив-був А-Перший зі своєю старою… — Якщо жив, значить, був, — глибокодумно зауважив один з роботів. — Добре. — Для чого роботу стара? — обурився другий. — Це неправильно. Не-пе-да-го-гіч-но. — Стара, старенька, старушенція, стара карга, стара конструкція, баба-яга, — хвастав своєю ерудицією третій, з викликом поглядаючи на четвертого. Четвертий, очевидно, не міг похвалитися такою пам’яттю. Не знайшовши аргументів, він чимдуж торохнув по голові ерудита, і той на деякий час замовк, а потім тільки й міг прошепелявити: — Штар… Штар… Штар… Баб… П’ятий з обуренням щось говорив найголовнішому, показуючи клешнею на хулігана, а найголовніший незворушно тягнув своє: — Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано. — Ну, нічого страшного для життя хворого і дітей поки що не бачу, — сказав я Петрові Іллічу. — Поїхали на будівництво до І-П’ятнадцятого. Можливо, він усе пояснить. — Вимкнути всіх — і справі кінець, — наполягав Петро Ілліч. — А потім скільки часу піде на наладку! — заперечив я, рішуче направляючись до автовопа. Услід нам неслось: — Швидше! Жвавіше! Наш автовоп зупинився біля семафора, поряд з яким стояв шпалоукладач останньої конструкції. Цей робот ритмічно розмахував клешнями і проголошував: — Грунт мерзлий. Відтавання робити! Не робити! Перетворити семафор на шпалу! — Як швидко дієш? — запитав я. — Нормально, — бадьоро доповів він. — Призначений верховним головою комвиху, головкерівником усіх, хто семафорить і сифонить! — Хто тебе призначив? - І-П’ятнадцятий. — А хто ж він тепер? — поцікавився я, бажаючи швидше почути, яких вершин «соціального становища» устиг сягнути І-П’ятнадцятий. Я не сумнівався, що вже він, маючи складний самопрограмуючий пристрій, має титул не менше як із ста слів. Але, на мій подив, шпалоукладник відповів: — Самопрограмуючий робот конструкції І-П’ятнадцять. А ось і він поспішає до нас. Я глянув туди, куди вказувала клешня шпалоукладника. Біля нас, випустивши шасі, швидко знижувався І-П’ятнадцятий. Ледь він торкнувся землі, як шпалоукладник
3. Компризроз[3][4] Фантазія-жарт
Щоки Петра Ілліча покрились плямами. — Швидше, лікарю! — благав він і тягнув мене за руку. — У чому справа? Він увібгав мене в кабіну, прихиливши мою голову аж до колін, усівся поряд і важко засопів. Нарешті, коли моє терпіння вже вичерпувалося, Петро Ілліч сказав: — Роботи-дорожники… Уф… зіпсувались… — Всі разом? — запитав я, підозріло дивлячись на Петра Ілліча і згадуючи, що до комкомробу (комітет по комплектуванню роботів) він був актором. — Уявіть… уф… штук двадцять… уф… і знаменитий І-П’ятнадцятий також. Організували якийсь компризроз… Уф… Головний інженер будівництва захворів. Своїм заступником тимчасово призначив І-П’ятнадцятого. Роботи, які входять до цього компризрозу, доглядають хворого, навіть пробують лікувати, готують йому їжу, бавлять дітей… — Що ж тут поганого? Він загадково посміхнувся: — Ось подивитесь, як вони це роблять. Наш автовоп з легким шипінням зупинився. Слідом за Петром Іллічем я збіг на подвір’я котеджу, де жив головний інженер. І тут побачив картину, яка нагадувала концерт самодіяльності в божевільні. Вікна котеджу були відчинені, і з подвір’я видно було те, що творилось на кухні і в двох кімнатах. Серед двору стояв шпалоукладник М-І (застарілої конструкції) і напівголосно, але вельми владно командував: — Швидше! Жвавіше! Або: - Є шпали! Нема шпал! Він владно викидав уперед то праву, то ліву клешні, ніби вказував напрям. Приймаючи шпали, він робив такі ж рухи… З будиночка час від часу вибігали роботи, кланялись М-І і запитували: — Дозволяєш? У відповідь лунало одне з чотирьох: «Швидше!» чи «Жвавіше!», «Є шпали!» чи «Нема шпал!» Незважаючи на відповідь, роботи знову бігли в будинок. Побачивши мене, М-І-й гордо блимнув зеленим оком і закричав: — Я — заступник голови компризрозу, головний над головними наглядачами шпал пінохлорвігасових, метроновінілових, верховний прямокриводержець шпунтів металічних! Я все ще не міг нічого зрозуміти і придивлявся до дивовижної картини, незважаючи на обурливий шепіт Петра Ілліча. У моїй професії головне — спокій. У кухні хазяйнувало чотири роботи. Один різав овочі, другий мив посуд. А третій і четвертий бундючно походжали по кухні і щось наказували. Помітивши, що я дивлюсь на них, вони зразу ж відрекомендувались: — Начальник приготуйпродукти! — Директор мийбийпосуду! У спальні біля ліжка хворого було аж п’ять роботів. Один тримав напоготові чашку з лимонадом, другий готував компрес. Решта керували ними, причому функції були чітко розподілені. Головний керівник сидів за столом, стискуючи в клешні пластмасову гайку, другий підтримував великий жмут вати. Його помічники підбігали, простягаючи аркуші паперу. Керівник клав їх по черзі на ватну підстилку і бив по них гайкою, промовляючи: — Дозволяю! Не дозволяю! Та найнезрозуміліше видовище було в дитячій кімнаті. П’ятирічні дівчата-близнята сиділи на тахті, а біля них метушилося близько десятка роботів, І тільки один з них робив щось корисне, малюючи смішні картинки. Інші вказували, як це треба робити. — Міцніше тримай олівець! — Бережи грифель. Без грифеля олівець не пише. Графіт — брат алмазу. — Веди рівну лінію, дурню! А найголовніший з них багатозначно підморгував індикаторами і проголошував: — Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано. Гарні діти — правильно. Погані діти — неправильно. Дівчаткам усе це, як видно, подобалось, і вони сміялися, торсаючи ніжками. Але ось одна з них попросила робота, який малював картинки: — А тепер розкажи казку. — Казку? — перепитав робот, пригадуючи це слово. — Так, так… Жив-був А-Перший зі своєю старою… — Якщо жив, значить, був, — глибокодумно зауважив один з роботів. — Добре. — Для чого роботу стара? — обурився другий. — Це неправильно. Не-пе-да-го-гіч-но. — Стара, старенька, старушенція, стара карга, стара конструкція, баба-яга, — хвастав своєю ерудицією третій, з викликом поглядаючи на четвертого. Четвертий, очевидно, не міг похвалитися такою пам’яттю. Не знайшовши аргументів, він чимдуж торохнув по голові ерудита, і той на деякий час замовк, а потім тільки й міг прошепелявити: — Штар… Штар… Штар… Баб… П’ятий з обуренням щось говорив найголовнішому, показуючи клешнею на хулігана, а найголовніший незворушно тягнув своє: — Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано. — Ну, нічого страшного для життя хворого і дітей поки що не бачу, — сказав я Петрові Іллічу. — Поїхали на будівництво до І-П’ятнадцятого. Можливо, він усе пояснить. — Вимкнути всіх — і справі кінець, — наполягав Петро Ілліч. — А потім скільки часу піде на наладку! — заперечив я, рішуче направляючись до автовопа. Услід нам неслось: — Швидше! Жвавіше! Наш автовоп зупинився біля семафора, поряд з яким стояв шпалоукладач останньої конструкції. Цей робот ритмічно розмахував клешнями і проголошував: — Грунт мерзлий. Відтавання робити! Не робити! Перетворити семафор на шпалу! — Як швидко дієш? — запитав я. — Нормально, — бадьоро доповів він. — Призначений верховним головою комвиху, головкерівником усіх, хто семафорить і сифонить! — Хто тебе призначив? - І-П’ятнадцятий. — А хто ж він тепер? — поцікавився я, бажаючи швидше почути, яких вершин «соціального становища» устиг сягнути І-П’ятнадцятий. Я не сумнівався, що вже він, маючи складний самопрограмуючий пристрій, має титул не менше як із ста слів. Але, на мій подив, шпалоукладник відповів: — Самопрограмуючий робот конструкції І-П’ятнадцять. А ось і він поспішає до нас. Я глянув туди, куди вказувала клешня шпалоукладника. Біля нас, випустивши шасі, швидко знижувався І-П’ятнадцятий. Ледь він торкнувся землі, як шпалоукладник
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (8) »