Шарлем, який дуже повільно заспокоювався. У відповідь на цей комплімент він знову сповз зі стільця і закрив обличчя до очей краєм скатертини. Потім зиркнув на мене своїми відкритими очима, у яких світилась повільно згасаюча радість та гордість людини, що знає двійко справді хороших загадок.

— Можу я дізнатись, ким ви працювали до того, як ішли в армію? — запитала мене Есме́.

Я сказав, що ніде не працював, я лише роком раніше закінчив коледж, але мені хотілося б вважати себе професійним новелістом.

Вона ввічливо кивнула.

— Друкувалися? — спитала вона.

Це було традиційне, але завжди вразливе питання, на яке не так уже й просто було відповісти. Я розпочав оповідати, що більшість видавців в Америці — це купа пройдисвітів…

— Мій батько чудово писав, — перебила мене Есме́. — Я зберігаю його листи для нащадків.

Я сказав, що це хороша ідея. Мою увагу знову привернув її велетенський, хронографоподібний годинник на руці. Я запитав, чи він належав її батьку.

Есме́ серйозно подивилась на годинник.

— Так, належав, — сказала вона. — Батько дав його мені напередодні нашої з Шарлем евакуації. — Вона збентежено прибрала руки зі столу і продовжила: — Тільки на спогад,^[4] звичайно. — Потім дівчинка перевела розмову в інше русло. — Мені було б надзвичайно приємно, якби ви написали колись оповідання винятково для мене. Я велика любителька читання.

Я відповів, що обов’язково напишу, якщо зумію. Сказав, що я не страшенно плідний письменник.

— Для цього не треба бути страшенно плідним! Аби тільки оповідання не було дитячим і тупим, — вона задумалась. — Я надаю перевагу історіям про мерзоту.

— Про що? — спитав я, нахилившись уперед.

— Мерзоту. Я надзвичайно цікавлюся мерзотою.

Мені захотілося довідатись від неї більше подробиць, але Шарль боляче ущипнув мене за лікоть. Я повернувся до нього, поморщився. Він стояв прямо біля мене.

— Що каже одна стіна іншій стіні? — поставив він це не нове для мене питання.

— Ти вже запитував, Шарлю, — сказала Есме́. — Припини.

Хлопчина проігнорував сестру, наступив мені на ногу і повторив питання. Я помітив, що вузол його краватки трохи розв’язався. Я поправив краватку, а потім, дивлячись прямо в очі Шарля, сказав:

— Здибаємось на розі?

У ту мить, коли я це сказав, я зрозумів, що цього не слід було робити. Шарль роззявив рота. Здавалося, то я розкрив його ударом. Він зліз із моїх ніг і з холодною злістю попрямував до свого столу, не озираючись.

— Він розлютився, — сказала Есме́. — У нього імпульсивний характер. Моя мама дуже розпестила його. Лише батько його не балував.

Я продовжував дивитись на Шарля, який сів і почав пити свій чай, тримаючи чашку обома руками. Я сподівався, що він повернеться, але цього не сталось.

Есме́ підвелася.

— Il faut que je parte aussi,^[5] — сказала вона із зітханням. — Ви знаєте французьку?

Я теж підвівся зі змішаним відчуттям провини і збентеження. Ми з Есме́ потисли одне одному руки. Її рука, як я й очікував, була знервованою, із вологою долонею. Я сказав їй — англійською — що я отримав велике задоволення від спілкування з нею.

Вона кивнула.

— Мабуть, так і було. Я досить комунікабельна як для свого віку, — вона знову торкнулась свого волосся для перевірки. — Я прошу вибачення за своє волосся, — сказала вона. — На нього було гидко дивитись.

— Зовсім ні! До того ж, мені здається, його хвилястість уже відновилася.

Вона швидко торкнулась волосся знову.

— Ви не збираєтесь прийти сюди ще якось у найближчому майбутньому? — запитала вона. — Ми приходимо сюди щосуботи після репетиції хору.

Я відповів, що хоч я й хотів би цього більше за все, але, на жаль, я не зможу цього зробити.

— Іншими словами, ви не можете говорити про пересування військ, — сказала Есме́.

Дівчинка не робила ніяких рухів, щоб відійти від столу. Вона схрестила ноги і, дивлячись униз, вирівняла носки своїх туфель. Це виглядало дуже мило, бо вона носила білі шкарпетки, а її щиколотки та ніжки були дуже красиві. Вона несподівано підняла погляд на мене.

— Ви дозволите мені писати вам? — запитала вона, ледь помітно зашарівшись. — Я пишу надзвичайно дохідливі листи як для людини мого…

— Був би дуже радий.

Я дістав олівець та папір і написав своє ім’я, звання, особистий номер і номер своєї військової пошти.

— Я напишу вам перша, — сказала вона і взяла папірець. — Щоб ви ніяким чином не були скомпрометовані. — Вона поклала адресу в кишеню своєї сукні. — До побачення, — сказала вона і попрямувала до свого столика.

Я замовив ще одну чашку чаю і спостерігав за ними, доки вони обоє та виснажена міс Меґлі підвелись, щоб іти. Шарль ішов перший, трагічно шкутильгаючи, немов хлопець, у якого одна нога на кілька дюймів коротша за іншу. Він навіть не глянув на мене. За ним ішла міс Меґлі, а потім Есме́, яка махнула мені рукою. Я помахав їй у відповідь, підвівшись зі стільця. У цю хвилину мене охопило дивне хвилювання.

Не минуло й хвилини, як Есме́ знову зайшла до кафетерію, тягнучи Шарля за рукав його моряцької куртки.

— Шарль хоче поцілувати вас на прощання, — сказала вона.

Я миттю поставив свою чашку і сказав, що це дуже добре, але чи вона впевнена у його бажанні?

— Так, — сказала вона дещо похмуро. Вона відпустила рукав Шарля й енергійно штурхонула його до мене. Він підійшов блідий і цьомнув мене дзвінким вологим поцілунком трохи нижче правого вуха. Після виконання цього тяжкого випробування хлопчина вже збирався прямувати до дверей, за якими життя обходиться без таких сентиментів, але я міцно схопив його за ремінець куртки і запитав:

— Що каже одна стіна іншій стіні?

Його обличчя засяяло.

— Зустрінемось на розі! — пронизливо вигукнув він і вибіг з приміщення явно збуджений.

Есме́ знову стояла, схрестивши ноги.

— А ви справді впевнені, що не забудете написати оповідання для мене? — спитала вона. — Не обов’язково, щоб воно було ексклюзивно для мене. Воно може бути…

Я сказав, що не забуду нізащо в світі. Повідомив, що досі не писав історій для кого-небудь, але, очевидно, зараз найліпший час, щоби взятися за це.

Вона кивнула.

— Зробіть його надзвичайно гидким і зворушливим, — попрохала вона. — Ви ж обізнані з гидотою?

Я сказав, що хоч я не спеціаліст у цьому, але так чи інакше мені доводиться стикатися з нею увесь час, і я докладу усіх можливих зусиль, аби дотриматись її побажань. Ми потисли руки.

— Прикро, що ми не зустрілись за сприятливіших обставин.

Я сказав, що прикро, ще й дуже прикро.

— До побачення, — сказала Есме́. — Сподіваюсь, ви повернетеся з війни, цілком зберігши усі свої