Стівен Кінґ
ЗОНА ПОКРИТТЯ

Присвячується Річардові Метсону та Джорджеві Ромеро

Несвідоме не терпить ніяких затримок у вдоволенні потреб. Воно завжди прагне і відчуває незадоволене бажання.

Зиґмунд Фройд

Людська агресія закладена на інстинктивному рівні. У процесі еволюції людство не набуло ритуалізованих механізмів стримування агресії, щоб забезпечити виживання виду. Саме тому людина вважається дуже небезпечною твариною.

Конрад Лоренц

 А зараз чутно?

«Верізон»^[1]

Те, що цивілізація вдруге провалилася у криваву безодню темних віків, було не дивно, але швидкість, з якою це сталося, не зміг би передбачити навіть найзатятіший песиміст. Усе відбулося так, наче підготовка тривала давно. Першого жовтня Господь, як завжди, був на небі, фондова біржа трималася на 10 140, а більшість літаків прибували вчасно (крім тих, що сідали й злітали в Чикаґо, але це було природно).

За два тижні по тому небеса знову безроздільно належали птахам, а від фондової біржі залишилися самі згадки. Настав Геловін — усі великі міста від Нью-Йорка до Москви поволі розкладалися під порожніми небесами, а від колишнього світу не зосталося й сліду.

Імпульс

1

Подія, яку пізніше назвуть «Імпульсом», розпочалася у пообіддя першого жовтня о 15:03 за східним часовим поясом. Звичайно ж, сам термін був ужитий неправильно, та більшість науковців, здатних на це вказати, були вже мертві або збожеволіли за ті десять годин, протягом яких розгорталися події. Хай там як, назва була неістотною. Наслідки — ось що мало значення.

О третій годині того дня молодий чоловік, особа якого ще не залишила помітного сліду в історії, ішов, мало не підстрибуючи, на схід по бостонській Бойлстон-стрит. Молодика звали Клайтон Ріддел. Його обличчя виражало безмежне вдоволення, що дуже пасувало до пружної ходи. У лівій руці чоловік ніс за ручки теку художника, яку можна застебнути і перетворити на дорожній кейс. Пальці правої руки стискали шворки коричневого поліетиленового пакета із написом «Маленькі скарби», надрукованим спеціально для тих, кому спадало на думку читати написи на пакетах.

У пакеті з боку на бік перекочувався невеликий округлий предмет. Подарунок, могли 6 подумати ви, і вгадали. Напевно, ви також здогадалися, що Клайтон Ріддел хотів за допомогою «маленького скарбу» відзначити якусь невеличку (а може, не таку вже й маленьку) перемогу — і знову ж таки мали рацію. У пакеті було досить дороге скляне прес-пап'є, усередині якого сірим серпанком мерехтіла пухнаста кульбаба. Клай придбав його, коли повертався з готелю «Коплі-сквер» до значно скромнішого мотелю «Атлантик-авеню», у якому зупинився. Нажаханий дев'яностодоларовим цінником на підставці прес-пап'є, він ще більше злякався, усвідомивши, що тепер може дозволити собі таку дорогу річ.

Щоби простягнути кредитну картку касирові, Клаєві довелося зібрати докупи всю свою мужність. Навряд чи він зміг би купити прес-пап'є для себе. Промимривши щось на зразок «Я передумав», він забрався б із крамниці геть. Але воно призначалося Шарон. Їй подобалися такі речі — і він сам ще й досі їй подобався. «Я вболіватиму за тебе, сонце», — сказала вона у переддень його від'їзду до Бостона. Зважаючи на те, скільки вони псували одне одному нерви протягом останнього року, він був розчулений. Тепер йому хотілося розчулити її, якщо це ще було можливо. Прес-пап'є було невеличким (маленький скарб), але він був упевнений, що Шарон сподобається ніжний сірий серпанок глибоко у склі — ніби імла, захована у кишеню.

2

Увагу Клая привернув дзвоник фургона з морозивом. Машина стояла навпроти готелю «Пори року» (навіть шикарнішого за «Коплі-сквер») поряд із парком Бостон-Коммон, що простягався уздовж Бойлстон-стрит на два-три квартали по цей бік вулиці. На фургоні кольорами веселки над малюнком, що зображав танець двох ріжків морозива, були надруковані слова «МІСТЕР СОФТІ». Довкола віконця скупчилися трійко дітлахів, які з таким нетерпінням чекали, коли ж їм дадуть смакоту, що аж покидали шкільні портфелі собі під ноги. За ними стояла жінка у брючному костюмі, яка тримала на повідку пуделя, і двоє дівчат-підлітків у джинсах з низькою талією, з айподами^[2] і навушниками, що зараз звисали з ший без ужитку, аби дівчата могли пошепотітися — серйозно, без хихотіння.

Клай став позаду, і маленька група людей враз перетворилася на коротку чергу. Він придбав подарунок для своєї дружини, яка мешкала окремо від нього. По дорозі додому він зайде до крамниці, де продаються комікси, і купить синові новий випуск пригод людини-павука. Не завадило б потішити і самого себе теж. Його аж розпирало від нетерплячки повідомити Шарон новину, але вона буде недосяжна, поки не повернеться додому о третій сорок п'ять чи приблизно о цій порі. Він збирався перебути час, доки не зможе поговорити з нею, у мотелі, здебільшого тиняючись із кутка в куток свого маленького номера і поглядаючи на закриту теку. Пригоститися морозивом було прийнятним відхиленням від цих планів.

Продавець морозива обслужив трьох дітлахів біля віконця, простягнувши двом по батончику «Діллі», а великому марнотратникові посередині, що вочевидь збирався розплатитися за всіх малих, — велетенський шоколадно-ванільний ріжок. Поки він витягав з кишені своїх модних мішкуватих джинсів купу пожмаканих доларів, жінка у дорогому костюмі, що тримала на повідку пуделя, пошукала щось у своїй сумочці, яка висіла на плечі, дістала мобільний телефон — адже жінки у ділових костюмах почуваються без мобільного телефону, як без картки «Америкен Експрес», — і відкрила його кришку. Позаду них, у парку, загавкав собака і хтось закричав. Клаєві здалося, що той крик не був радісним, але коли він озирнувся, то побачив тільки кількох пішоходів, собаку, що біг з тарілкою-фризбі в зубах («Хіба господарі не зобов'язані тримати їх тут на повідках?» — подумав Клай), та кілометри освітленого сонцем парку, зеленого й дуже принадного. Як на чоловіка, який щойно продав свій перший роман у картинках — і його продовження — за шалену купу грошей, парк був чудовим місцем, де можна посидіти й поїсти шоколадного морозива.

Коли він знову подивився на фургон, то трьох малих у мішкуватих джинсах уже не було, а жінка в костюмі замовляла собі вершкове морозиво. Одна з двох дівчат, що стояли за нею, мала телефон ядучо-зеленого кольору,