- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (17) »
Михайло Старицький За двома зайцями
ДІЙОВІ ЛЮДЕ: Прокіп Свиридович Сірко — міщанин, має крамницю. Явдокія Пилипівна — його жінка. П р о н я — дочка їх. Секлита Пилипівна Лимариха — сестра Сірчисі, перекупка. Галя — її дочка. С в и ри д Петрович Голохвостий — промотаний цилюрник. Настя, Наталка — подруги Пронині, манірні. X и м к а — наймичка у Сірків. П и д о р а — поденщиця у Лимарихи. Степан Глейтюк — був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар. М а р т а — бублейниця Устя — черевичниця Меронія — живе при монастирі, гості у Лимарихи. Два баси. Й о с ь к а — жид. Квартальний, катеринщик, міщане і люд.
ДIЯ I
Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо — гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.
ВИХІД І
Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Сидять на лавці біля дому.Явдокія Пилипівна. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитує. Прокіп Свиридович. Чим же гарно? Явдокія Пилипівна. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле. Прокіп Свиридович. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки бр-р-р!.. І меле разом, і шеретує… Явдокія Пилипівна. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну… Прокіп Свиридович. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита по-стародавньому, по-божественному, а цей… Явдокія Пилипівна. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує. Прокіп Свиридович. Так що ж, що поштує! Явдокія Пилипівна. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький… Прокіп Свиридович. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший. Явдокія Пилипівна. Вигадай ще що! Прокіп Свиридович. Та й вигадаю! Явдокія Пилипівна. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (Одвернулась). Прокіп Свиридович. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!
Стара мовчить надуто.
Не сердься-бо, моя сивесенька! Явдокія Пилипівна. Та годі вже! Прокіп Свиридович. Чого годі? Хвалити бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гніві вашім… Явдокія Пилипівна. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй. Прокіп Свиридович. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток. Явдокія Пилипівна. А працювали ж зате як, рук не складаючи! Прокіп Свиридович. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися! Явдокія Пилипівна. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись! Прокіп Свиридович. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка! Явдокія Пилипівна. Як же гендлювати[1] без того? То вже нехай бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла — єдиначка; треба було на посаг складати. Прокіп Свиридович. Та так, так… А наградив-таки нас господь дочкою — розумні! Явдокія Пилипівна. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і грошей: у який кошт та наука увійшла — страх! Скільки отій мадамі до пенціона переплачено! Прокіп Свиридович. А за який час? Довго там побула? Явдокія Пилипівна. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину запакувати у науку — на муку, аж до загину! Прокіп Свиридович. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти! Явдокія Пилипівна. Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла! Прокіп Свиридов ич. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки не гаразд… Явдокія Пилипівна. Що там? Уже знов почав вередувати? Прокіп Свиридович. Таяй мовчатиму, а тільки той пенціон… Явдокія Пилипівна. Що пенціон? Прокіп Свиридович. От тут у мене сидить! (Показує на потилицю). Явдокія Пилипівна. Ти знову? Прокіп Свиридович (зітхнув). Та й мовчу ж!
Чути знавдалі гуртову пісню:
Не щебечи, соловейко, На зорі раненько, Не щебечи, манюсенький, Під вікном близенько! Не щебечи, манюсенький, Під вікном близенько!
Явдокія Пилипівна. А славно співають! Я страх люблю хлоп'ячі співи! Прокіп Свиридович. Славно, славно! Завтра неділя, а вони гукають. Явдокія Пилипівна. А коли ж їм і погуляти, як не під свято! За будні натрудяться! Прокіп Свиридович. Той розходились би спати, а то й самі не сплять і другим не дають… (Позіха). Явдокія Пилипівна. То й іди ж собі спати, хто ж боронить? Прокіп Свиридович. Та я б уже такий, щоб і лягати, та Проні ж ждемо. Явдокія Пилипівна. А правда, чого вони так забарились? Уже й ніч надворі; ти б пішов та знайшов їх! Прокіп Свиридович. Де ж я їх буду шукати? Та їх і кавалер проведе. Явдокія Пилипівна. Та проведуть… кавалерів за ними, як полови за зерном, а все-таки страшно. Прокіп Свиридович. Не бійся — не ма-ненькі. (Позіха здорово). Ой господи помилуй мене, грішного раба свого! (Знов позіха і хрестить рота)г Чого це я так позіхаю? Явдокія Пилипівна (позіха й собі). Оце! Ти позіхаєш, а я за тобою. Прокіп Свиридович (позіха знов). Пху на тебе, сатано! Позіхнув так, що трохи рот не роздерся! Явдокія Пилипівна. Та затуляв би рота, а то так негарно дивитись, що й… Прокіп Свиридович. А ти думаєш, мені гарно дивитись, як ти роззявиш свою вершу? Явдокія Пилипівна. З якого це часу з мого рота стала верша? Прокіп Свиридович. Та хіба ж уже не пора? Явдокія Пилипівна. Пху! пху! (Розсердившись, пішла). Прокіп Свиридович (почухав голову). Розсердилась моя старенька, розгнівалась; треба піти помиритись. (Виходить теж у ворота додому).
ВИХІД II
Міщане, міщанки і хор.Хор (за коном, але ближче).
Твоя пісня дуже гарна, Гарно ти співаєш: Ти щасливий, спарувався) І гніздечко маєш. Ти щасливий, спарувався) І гніздечко маєш.
Через кін переходить кілька пар: дівчата з хлопцями ісамі дівчата; за остатніми уганя Голохвостий у циліндрі, піджаці, рукавичках. Полебезивши, одскакуе до других.
Голохвостий (до себе). А славні тут дівчатка-міщаночки, доложу вам: чистоє амбре! Думав, що знайду між ними ту, що коло Владимира бачив, — дак нема, а вона, здається, з цього кутка. От пипочка, що просто тільки — а-ах та пере-ах! Одно слово — канахветка, только смокчи! Трохи чи я даже не улюбився у єйо, чесне слово: просто з голови не йдьоть… Господи! Що ж це я? Чи
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (17) »