Юрій Щербак
Причини і наслідки

Лікар Ріє… розумів, що ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги. А може бути лише свідченням того, що слід було вдіяти і що, без сумніву, зобов'язані робити всі люди всупереч страху… всупереч їхнім особистим гризотам, зобов'язані робити всі люди, які, не маючи змоги стати святими й відмовляючись погодитися з бідою, намагаються бути цілителями.

Альбер Камю. Чума

Всі факти, викладені в цьому романі, мали місце в дійсності. всі герої його вигадані, і будь-яка їхня подібність до людей реальних випадкова

Автор

Скажені лисиці

У шістдесятих роках нашого століття нове, досі не бачене явище привернуло до себе увагу кількох лікарів у різних країнах Європи: вірус сказу, цієї абсолютно смертельної хвороби, вірус, що віками підтримував своє існування, вражаючи переважно зграї собак та вовків, з невідомих причин раптом перекинувся на червоних лисиць, хижаків, сотні тисяч яких заполонили величезні простори континенту — від іркутської тайги до Піренейських гір, від піщаних дюн Балтики до узбережжя Середземного моря. Спочатку, в п'ятдесяті роки, майже ніхто не розумів обширу тієї небезпеки, що насувається на Європу: навпаки, всюди лунали оптимістичні запевнення про швидке й остаточне приборкання сказу завдяки масовій вакцинації собак. І справді, таке щеплення дало бажані наслідки — різко зменшилася захворюваність і собак, і людей. Ось чому видатний спеціаліст у галузі, рабіології (тобто науки, що вивчає сказ) професор А. К. Мідатов твердив, що цю особливо небезпечну інфекцію незабаром буде викорінено назавжди.

Але, як це часто буває, іронічна й непокірлива природа помстилася на людях, утнувши ніким не передбачене: оптимісти з різних трибун запевняли, що зі сказом покінчено раз і назавжди, а в цей час, — ще потаємно, ще приховано від людського ока, — у темряві лютневих ночей, у сірій мряці тривожних передвесняних туманів, у спалахах кохання і ревнощів, які охоплюють лисиць у цю пору, примушуючи їх вести запеклі бійки з суперниками, мертвою хваткою вгризатися у ворога, вже починалася ланцюгова реакція майбутньої епізоотії: разом з краплями слини потрапляли кулеподібні віруси сказу, таранячи мембрани нервових клітин, знищуючи все на своєму шляху, повільно й невблаганно повзучи по нервових стовбурах до мозку лисиці, щоб вибухнути нарешті спалахом передсмертної ненависті, страху, туги і відчаю.

Спочатку поволі, розокремлено, у різних країнах, на різних широтах континенту, ледь тліючи, ніби знехотя, нерідко згасаючи, але згодом знову набираючи сили, займалися вогнища тої всеєвропейської пожежі, яка згодом розпросторилася по лісах, перелісках, ярах, степових балках, кам'янистих узгір'ях, наблизилася до сіл і містечок, перекинулася через державні кордони, несучи загрозу для людей і тварин, для всього живого.

Хто і коли перший помітив небезпеку?

Тепер важко сказати з певністю. Можливо, лісники та єгері, котрі бачили, як з лісів почали виповзати кволі, напівпаралізовані лисиці, що не тікали від людей, а навпаки — тяглися до них, палаючи одним лютим бажанням: вкусити ненависного двоногого ворога, передати йому свою хворобу, свою смерть. Проте лісники та єгері не пишуть наукових статей, не виступають на європейських вірусологічних конференціях та на засіданнях Комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я зі штаб-квартирою в Женеві. Можливо, першим звернув на це увагу досвідчений лікар-рабіолог з київської пастерівської станції (С. М. Шульга, 1947), який описав кілька спалахів сказу лисиць на Поліссі у перші повоєнні роки. До війни він нічого подібного не спостерігав, і це здивувало скромного старого лікаря. Але, здається, на його статтю-пророцтво про небезпеку, що насувається, ніхто не звернув уваги, бо вона була вміщена у провінційному виданні, а хто в часи інформаційного вибуху читає нікому не потрібні периферійні збірники? Швейцарський ветеринарний дослідник (Стек, 1962) помітив, що надто часто лисиці виходять на шосе у кантонах Шаффгаузен, Цюріх і Тюрген, потрапляючи під сяючі нікелем колеса «мерседесів» та «фольксвагенів», і це викликало в нього підозру: надто хитрий і обережний звір лисиця, щоб так безтурботно, вдень (хоча звір цей нічний) кидатися під автомобілі. Він провів вірусологічні дослідження мозку загиблих лисиць і встановив у них сказ.

Перші слова перестороги пролунали. Спочатку у вигляді гіпотези, припущення, потім як незаперечний факт: нове екологічне явище проникнення сказу у популяцію лисиць підтвердилося у різних країнах різними дослідниками. І одразу ж, як буває в таких випадках, почалися пошуки історичних прецедентів, аналогій, напівзабутих статей, згадок, джерел. Сягнули навіть біблійних текстів, де знайшли такі слова: «Ловіть нам лисиць, лисенят маленьких, що ушкоджують нам виноградники ж наші — у цвіті» («Пісня пісень», 2, 15), — трактуючи це так: виноградники — назва алегорична, йдеться, мовляв, про молодих людей («у цвіті»), яких кусають хворі лисенята, заражаючи сказом. Один дослідник (Є. П. Жадан, 1980) почав доводити, що у «Слові о полку Ігоревім» теж є натяк на сказ серед лисиць: «Ігор на Дон воїв веде! Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб'ю, вовки страх наганяють по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, л и с и ц і б р е ш у т ь на черленії щити». Чого б це нічним звірам вискакувати вдень і гавкати на військову колону? — питав той дослідник. І відповідав: то були, мабуть, хворі лисиці. Інший шукач істини звернувся до середньовічного «Бестіарію» — твору XI–XII ст., в якому лисиця виступає в подвійній ролі: хитрого звіра-хижака і одночасно як втілення диявола, що спокушає людину. Слово «лисиця» (vulpes) тлумачиться як похідне від «volubilis pedibus», тобто ходити колами, заплутувати сліди. Стародавні сказання розповідають, як лисиця качається по червоній землі і, вдаючи, що вкрита кров'ю (через те на всіх середньовічних мініатюрах лисицю змальовано яскравою червоною фарбою), лежить нерухомо горічерева. Коли птахи, думаючи, що вона мертва, підлітають до неї впритул, вона раптово хапає здобич. Отак і диявол здається мертвим тому, повчав «Бестіарій», хто живе плотськими пристрастями, хто забуває про своє духовне єство, потрапляючи у владу пороку, стаючи жертвою підступного диявола. Можливо, робив свій умоглядний висновок сучасний дослідник, середньовічні автори вже знали про ту небезпеку, що її несе з собою хвора на сказ лисиця?

Проте, хоч би якими блискучими і дотепними були ці екскурси в історію та міфологію, самі по собі вони нічого