така. Говорити до Старшого було од­наково, що до пенька, до стіни, до всіх святих і до Господа Бога: він нічого не чув і не хотів чути. Так ніби Іван не жива людина, а сліпий кінь, на якому той їде до свого «Туди!» або «Отуди!».

Мабуть, уперше Іван подумав: а хіба його Стар­шой із фронту був не такий і хіба не був він, Іван, для нього всю війну тільки сліпою силою в руках, але якою ж страшною і злочинною! І спокійний був та безгнівний, як і цей Іванів начальник, але вихо­дить, що не гнів убиває людей, а тупа слухняність, якої Старшой вимагав од Івана, а той запопадливо її виказував. Хіба ж він винен, коли від нього вимага­ли? Ніколи ніхто його не слухав, не говорив із ним, як з людиною, не бесідував, не розпитував. (Хто, може, й хотів, то боявся, знаючи, де він служить.) Тільки наказ, тільки таємничість і мовчання, мов­чання. Тоді це подобалося, возносило його над усі­ма іншими, сповнювало силою і гординею, а тепер здригався од відразливості й жаху. Як він міг це все перенести? Як міг мовчати стільки часу?

А що ж може бути краще, як поговорити із люди­ною, відвести душу, очиститися, може, й покаятись!

Коли найбільше кортить розповідати?

Мабуть, як любиш або ж дуже боїшся. Іван ні любив, ні боявся, а от же щось у ньому клекотіло і що далі, то дужче, більше, страшніше.

Таємниця рвала душу Іванові, душила його, він задихався, шаленів, майже конав. Розповісти, пояс­нити, щоб усі знали: він не винен, винен отой Старшой, винен ще хтось, може, й сам Сталін, але ж не він, не Іван. Де вони всі взялися на його голову і чому вчепилися саме в нього?

Після Ангеліни, якій він так і не наважився нічо­го розповісти, а тоді після страшної маминої смерті Іван боявся розкривати душу стороннім, затаївся, замовк і тільки потроху, натяками підлякував своїх старших, щоб трепетали й поважали. Тепер уже не він боявся розповісти все, як на сповіді, — люди боялися його вислухати, так ніби здогадувалися, яка то може бути сповідь.

Іван сам дивувався, що оте стало рватися з ньо­го та ще й з такою страшною силою. Чому, з якої речі? Ніби й не згадувалося нічого, і музикант більше не мучив, ні зітхань, ні стогонів, ні прокльонів, та однаково ж не вспокоювалася душа, наповзала на неї темна каламуть, щось позасвітнє простягало до Івана чіпкі клешні, і мертвий шерех чувся йому вдень і вночі, не давав дихати й жити.

А Старшого Бог послав Іванові, мов відплату за всі його гріхи і злочини.

Скільки б тривала Іванова мука і чим би все скінчилося, ніхто не знає, але в житті невпинно щось відбувається, зміни надходять навіть туди, де вже на них ніхто й не жде, так було й цього разу.

Іван возив свого Старшого туди й сюди, близько й далеко, а то й ще далі, коли ж заїхали вже й зовсім найдалі і опинилися в нужденному колгоспі, де ні поглянути, ні одвернутися, то несподівано застали там цілу бригаду чудернацько зодягнених, страшен­но самовпевнених і навіть нахабних, як здалося Іва­нові, людей, якихось розцяцькованих, несправжніх, просто кажучи, далеких від солідності не тільки Стар­шого, але й самого Івана, бо водії теж мають свою солідність і належну пристойність.

Старшой зрадив своєму узвичаєнню, завовтузив­ся, загмикав, розгнівано вигукнув (до Івана, чи що?): «Кіношники!», звелів підкотити просто до тих роз­цяцькованих, виставив одну ногу з машини і поціка­вився, що вони тут знімають і хто дозволив знімати.

Кіношники, хоч які безладні, теж мали, видно, свого Старшого, в розкішному полушубку, в шапці з такого звіра, що Іван ні чув, ні бачив, то їхній Старшой сміливо ступнув до машини, креснув з-під небачених хутер сірими, гострими, як ножі, очима, креснув по машині, по Старшому, по Іванові, а тоді знов по Іванові, та й знов, та й ще раз...

І тоді Іван упізнав його, і всі сніги з довколишніх степів упали на нього, і він вмерз у них і вмер назавж­ди й навіки.

То був отой майор з придонського степу, якого Іван вів із його товаришем відомо куди, та не довів.,. Вів, та не довів... На щастя чи на нещастя. Кому як.

Майор теж упізнав Івана вмить і мовби зрадів, лукаво підморгнув Іванові, обернувся до строкатої юрби, покликав;

—     Федю! Знайшлася бабусина пропажа!

Від кіношників відокремився високий чоловік у ще розкішнішому, ніж у майора (може, він уже якийсь кіношний генералі), кожушку, але не в шапці, а в химерному хутряному картузі з довгим козирком-дзьобом.

Він підійшов ближче — то був капітан з того страшного літа сорок другого року!

—     Сержант? — не дуже й здивувався капітан. — Яка радість! Ні перестраждав, ні навіть не схуд? З такою вгодованістю до голодних колгоспних корі­вок — яке ж вийде кіно! Ще б сюди твого Старшого! Де він? А, ясно; не знаєш. Ну, не горюй. Знайдемо й Старшого. Тебе ж, бач, знайшли! І не шукали — сам прибився, мов утопаючий до берега. Виловимо й твого Старшого. Правда ж, виловимо? — звернувся він до майора.

Той мовчки хитнув головою, далі ріжучи Івана своїми страшними очима.

Іван дав задній хід. Зробив це так зненацька, ш:о Старшой не встиг прибрати своєї висунутої з маши­ни ноги і проорав глибоку борозну в снігу. Коли ж упорався з ногою і хряпнув дверцятами, то не став гримати на Івана за його вибрик, мовчки вмощувався, сопів і навіть зрештою розщедрився: «Отуди!»

А Іван же так ждав його гніву!

Подій у житті може бути багато, не всі бажані й приємні, бувають такі, що гірше й не треба, але ж доводиться жити далі і якось випручуватися.

Іван рятувався своїми звичками, бо більше не мав нічого.

Отож повернувшись із Старшим з тої далекої і такої нещасливої мандрівки, він за звичаєм довго й ретельно мив машину, витирав, натирав, полірував її на морозі, а тоді ще й у гаражі, впоравшись з ма­шиною і з гаражем, узявся за себе, мився, чепурив­ся, перевдягався, ніби на свято... І таки ж готував для себе маленьке свято, попри все, що сталося, попри всі можливі неприємності, загрози і непевність каламутну й темну, як ота темрява в гаражі позад машини, де клубочіли примари і жахи.

Розстелив на капоті рушничок, нарізав хліба, сала, ковбаси, поклав велику цибулину, побулькав із бак­лаги в алюмінієвий кухлик — усе, як завжди, ритуал зберігався, в його дотриманні був порятунок, може, єдина зачіпка за життя.

Та ні, неправда. В тих усталених, власне, вже механічних жестах не було найголовнішого, таємної суті, найбільших святощів Іванових. Та й ніде їх не було, але могли й бути, могли з'явитися, знайтися, несподівано впасти на Івана, як найщедріший дару­нок долі.

Ось тому він щоразу завмирав із кухликом у руці і довго, вперто, відчаєно вслухався всім своїм вели­ким тілом у безмежний простір позад себе, в простір, од якого відгороджений був тяжкими гаражними дверима, схований од усього світу, але не від