справді дивилася йому вслід. А потім, як це бувало не раз, примружила очі, й перед нею вималювався інший силует — до болю знайомий, мінливий, гнучкий, як водорость. Саламандра!

«Ти усе ж таки влипла в кохання, Мале, — ніби промовляла вона. — Але пам’ятаєш, що я тобі казала: високе — приречене на брутальну загибель?»

Віра перевела погляд на Стаса, який уже повертався до неї з величезною порцією морозива, схожого на букет різнобарвних кульбабок.

«Тобі не було й сімнадцяти, — подумки відказала подрузі Віра. — Звідки ти могла знати про високе кохання? Ми ще зустрінемося з тобою у Ротонді, моя мила Саламандро, я викличу тебе в таверні на Родосі чи в марбурзькому гаштеті — ми ще посперечаємось. І вип’ємо справжнього вермуту. Тільки це буде не скоро.

Дай мені довести, що ти була не зовсім права. Дай мені час…»

«Маленька нахабо! Хіба ж я проти? Нехай твоє кохання буде, як небо. Бог із тобою, Мале! І — прощавай!» — легкий мінливий силует розтанув у повітрі…

На його місці вже сидів Стас — реальний, коханий, живий.