Олесь Ульяненко Сталінка

Частина перша

Першим, розкарячивши ноги, сапонувши ніздрями, невтримно, мовби сновида, калатаючись межи упрілими, окатими стінами каналізаційного ходу — глухота погорі — у сліпоті віконця угледів джергаве сонце Лопата; він мляво, телям промукав, з потугою розвів руками, зірвавши із задерев'янілих уст «охах», — і той вихоплений з поночі вигук, й те «охах» злилося з хлюпотінням води; відтак Лопата обтер на підборідді слину, прошкабарчав крізь жовті, гнилі пеньки зубів, вкотре пойорзав всохлими пальцями підборіддя, шикнув, зачепився об металеву трубу і беркицьнувсь у баюру брунатного місива. Лорд із розгону наскочив на сутулу, прогнуту хребтину Лопати: бруківкою, по перевернутій мушлі міста, — місто вгадувалося злинялим вечірнім полотнищем неба, — бруківкою знадвору на дріб гороху билися кроки; надокучливо, але все ж таки радо, навіть по-новому вуркотіло для Лорда — як біля моря — виїденою мушлею: бемкання вежового годинника, запустілі артерії вулиць зі слизнявою сльотою, покритих поніччю, шарудіння змоклих газет і яскраво розтягнуті смуги світла; коли вони втікали з Лопатою — дощ шамрував зранку, тож куца, зашмульгана пам'ять Лорда прищилася двома півкулями, затьмареними галоперидолом, ворушилася у передосінній сльоті і початком кінця висотувалась тонкою, ниткою коридору, — вмент він, Лорд, бачив той коридор, свіжовифарбуваний коридор, що навертав на затьмарений розум думку. Це найважче натужитись думати; але в каналізаційній трубі до Лорда повернулося, тільки — не чого хотів, а — від чого тікав: біла будівля божевільні за номером п'ятим, як сукроватились від води заґратовані шиби, а божевільні й побожеволілі од галоперидолу, — будівлі за номером п'ятим, — вилизували із піднебіння рештки їжі, декілька разів пережовували, тирлуючись на дивані — єдиному на всю палату й коридор, і ті, котрим не пощастило зайняти місце, човгикали із кінця в кінець: самітні свічки у тумані нейролептиків; а дерева прогиналися вітром, оббризкуючи стіни страпатими тінями; побожеволілі втихали, скляно причаровані дійством природи за ґратами. І не знати про що думки: сніданок з прогірклого маргарину, ріденький чай. І старий жид у півкулях мозку; старий у довгополому халаті крадькома витягував складеного учетверо шматка паперу, огризком олівця щось занотовував. Власне, перед Лордом із перших же днів постало: тут, у божевільні, не треба думати, бо думають усі; він, Лорд, був найбільш думаючою людиною, — в цьому медперсонал помічав щось зверхнє, щоправда, Лорд тішився першими днями з того, що не такий, мовляв, недоумок, ні вам, придуркам, до мене, ні мені до вас; та певне, оте нотування старого жида навернуло на втечу, коли вже Лорд зовсім сомнамбулою переставляв ноги, споглядаючи тільки, як осінь по вікнах — голо і падлюче в'їдається, і відтоді Лорд почав придивлятися до старого жида Бушгольца, що завше осторонь — чи то дурень, чи ні те ні се; божевільня прокидалася о пів на шосту, — хворі не вставали, а санітарам уривався терпець, тож перекидали просмерділі матраци: хворі й побожеволілі лежали пластом, купи тіл ворушилися, жвавіші топтали і били ногами геть нерухомих, а потому всі гуртом перлися до виходу, пускаючи прозоре плетиво слини. Медперсонал відкривав убиральню всього на півгодини — знімалися ручки на дверях, ховалося все, що коле і ріже; дорога до вбиральні ще задовго до оправки вимащувалась жовтими калюжами сечі; санітари, дебелі хлопчаки з медучилища, практиканти, сонно, нудьгуюче поглипували на той рейвах: як нишпорять прозорі подоби людей у баках сміттєзбірників, вишукують недопалки, шматочки незагидженого паперу. Лорд — неосліплим, невтомним оком спостерігав за усім цим, на ту пору розжившись циклодолом, наполовину розгальмований, — циклодол здобув у старого Бушгольца: «Я вот што вам скажу, маладой чєловєк: вручіте сєбя в рукі Богу, а глотаитє лучше вот ето, што я вам дам, і нє глотаитє то, што дают врачі, і найдіте сєбє товаріща, ілі ви імєєтє возможность стать похожим на етіх…» — говорив старий, стоячи спиною до Лорда: вибілене лице плавало у вичищених кахлях; хилитав полами синього халата, котрі видавалися тільки довгостроковим в'язням божевільні за номером п'ятим, і щось занотовував на цупкому картоні. Побожеволілі — потилиця в потилицю — канючили недопалки, попоїсти, оживали на погоду, — цю пам'ять Лорд не хотів тримати, і тільки в каналізаційній трубі, згодом, відчув жах усього, що творилося по той бік божевільні, — де впевнено шаркотіли кроки — свистіла пустка; і першим до втечі було те, коли пантякуватий Лорд надибав каналізаційного люка, а з часом, зазнайомившись із Лопатою, добрав, що люк виводив донизу, куди його, Лорда, супонили на кафедру медінституту для досвіду і досліду майбутніх лікарів-психіатрів. «Ви нє очєнь пронімайтєсь етім, маладой чєловєк… ви попалі в такоє мєсто, што нікто даром і ні за што нє попадаєт, — говорив старий. — Ведіте сібя умно, но нє заумно — ви понімаєтє…» Лорд тямив, але тягнув своєї, — єдиному чоловікові з палати, йому снилися сни, єдиному хотілося жінки й свободи. На кафедрі «канав» під дурника, годинами ніс усіляку абищицю, — за напученнями старого. «Во, такіх би дураков побольше», — шепотілися по кутках молоді медички; Лорд перекидався анекдотами на закиди про «манію переслідування», «антігосударствєнний переворот», а сам на розумі: чавунний каналізаційний люк. «А вам женщіни нє хочєтся?» — головлікар із-за скелець окулярів лупає сірими, короткозорими очима. «Сульфазину, тільки про сульфазин, доктор, мрію», — відкидав. «Подлєц», — шмаркав од вічної нежиті лікар, шурхав рядами отупілих хворих, що на дивані вигойдувались в одному й тому ж ритмі, — підходив до санітарів, жваво тупцював ногами, реготав лошаком, розповідав анекдота; перестрибом біг, брав у сестрички Наді — худа мов скіпка — білу пластмасову дощечку і щось швидко витирав гумкою і креслив олівцем. Загодя довготелесого Лорда тягли, гепали кулаками у спину; поміцніш затягували у гамівну сорочку, — волоком до лежачої палати; доки тягли, кахля густо рясніла кривавими плямами; відтак «під голкою» він злигався з Лопатою; що з ревнощів пристрелив дружину і, прикручений до ліжка, тіпався од надмірної дози сульфазину, «харашо, хааашо, хахашо» вистрьопаними губами ворушив у повітрі, наче якесь закляття, — викидав із нутра скарги до санітарів у зачовганих халатах: «…вона лежить, а з дула дим… тоненький дим… цівочкою по землі, по травичці… сизий дим… вона вночі приходить, тихо ступає, приходить і говорить, а я мовчу, бо нема сказати чого… нема… і зараз приходить… приходить…» А сусід через хату,