про методи лікування.

Пончик танцював з Кубушкою. Між ними відбувалася зовсім інша розмова.

— Ви любите цукерки? — питав Пончик.

— Дуже, — відповіла Кубушка. — А ви?

— Я також. Але найдужче я люблю тістечка

— А я більше за все люблю морозиво.

Гвинтик танцював з Білочкою.

— Я мрію навчитись керувати автомобілем, — говорила Білочка. — У нас деякі малючки навчилися, то і я зможу, правда?

— Це дуже просто, — відповів Гвинтик. — Спочатку треба натиснути на педаль зчеплення, потім дати газ…

Незнайко танцював з Синьоочкою. Однак це тільки так говориться, що Незнайко танцював. А насправді танцювала сама Синьоочка, а Незнайко стрибав, як цап, наступаючи Синьоочці на ноги й штовхаючи інших. Нарешті Синьоочка сказала:

— Давайте краще посидимо.

Вони сіли на лавочку.

— А знаєте, — сказав Незнайко, — я ж зовсім не вмію танцювати.

— От і добре, що ви самі призналися, — відповіла Синьоочка. — Інший на вашому місці набрехав би три мішки вовни, сказав би, він тому погано танцює, що в нього ноги й руки болять, а ви чесно визнали, що не вмієте. Я бачу, з вами можна дружити.

— Звичайно, можна, — погодився Незнайко.

— Я люблю дружити з малюками, — сказала Синьоочка. — Я не люблю малючок за те, що вони дуже носяться з своєю красою і крутяться перед дзеркалом.

— Серед малюків теж такі є, що люблять дивитися у дзеркало, — відповів Незнайко.

— Але ж ви не такий, Незнайку? Правда, не такий?

— Ні, я не такий, — відповів Незнайко.

І збрехав. Насправді частенько, коли ніхто не бачив, він крутився перед дзеркалом і думав про свою красу. А втім, це робили всі малюки.

— Я дуже рада, що ви не такий, — відповіла Синьоочка. — Ми будемо з вами дружити. В мене є цікава пропозиція. Давайте будемо листуватися. Спочатку ви напишете мені листа, а потім я вам.

«От тобі й маєш!» — подумав Незнайко. Він умів писати тільки друкованими літерами й дуже соромився показувати свою неосвіченість.

— Навіщо писати? — розгублено буркнув він. — Живемо ми недалечко, можна й так поговорити.

— Ой, який ви нудний, Незнайку! Ви нічого не хочете для мене зробити. Це ж так цікаво — листа одержати!

— Ну, гаразд, — згодився Незнайко. — Я напишу вам листа.

Почало темніти. Навкруги спалахнули сотні різнокольорових ліхтариків. Вони сяяли її на деревах, і на ятках, а подекуди були сховані в траві під деревами, й тому здавалося, що трава сама випромінює якесь чарівне світло. Нижня частина альтанки, над якою розмістився оркестр, була запнута красивою голубою завісою.

Несподівано завіса піднялась, і всі побачили сцену. На сцену вийшла поетеса Квітонька і голосно закричала:

— Тихо! Тихо! Зараз буде концерт! Увага!

Всі сіли на лавочки й приготувалися слухати концерт.

— Увага! — кричала далі Квітонька. — Першою виступаю я. Я прочитаю вам свій новий вірш про дружбу.

Малюки й малючки гучно заплескали в долоні. Як тільки оплески стихли, Гусля махнув своєю диригентською паличкою, оркестр заграв, і Квітонька почала читати під музику свій новий вірш про дружбу.

Цей вірш, як і всі вірші поетеси, був дуже хороший і кінчався словами: «Треба всім нам подружити, дружбу треба зміцнювать!»

Після читання, яке всім дуже сподобалося, виступив танцювальний ансамбль. Дванадцять малючок, одягнутих у красиві барвисті плаття з стрічками, виконували різні танці, серед яких найкращим був танок «Ріпка». Глядачі довго аплодували й кричали «браво» до тих нір, поки «Ріпку» не повторили ще двічі.

Після ансамблю танцю виступав хор малюків з міста Зміївки. Хор проспівав кілька пісень.

Не встигли хористи зійти зі сцени, як Гусля, залишивши оркестр, спустився з другого поверху по стовпу вниз, виліз на сцену й закричав:

— Сюди, братці! Сюди!

Знайко, Поспішайко, лікар Пілюлька й інші приятелі Знайка вилізли на сцену.

— Увага! — закричав Гусля. — А тепер виступить хор малюків з Квіткового міста.

Він заграв на своїй флейті, і всі малюки затягнули пісню про коника, яку склав поет Квітик:

Ця пісня до того була сумна, що під кінець навіть самі співаки не витримали й гірко заплакали. Їм було жаль бідного коника, якого з'їла зажерлива жаба. Всі обливалися слізьми.

— Такий хороший коник був! — аж схлипнув Забудько.

— Зовсім нікого не чіпав і з мухами дружив, — сказав Поспішайко.

— І за це його жаба з'їла! — додав Гвинтик.

Тільки Знайко не плакав і заспокоював товаришів:

— Не плачте, братці! Не з'їла жаба коника. Це неправда! Вона муху з'їла. Слово честі, муху!

— Однаково, — хлипав Гвинтик. — Мені й мухи жаль.

— А навіщо мух жаліти? Вони тільки набридають усім та заразу розносять. От іще видумав, за мухою плакати!

— Я зовсім не за мухою плачу, — сказав Бурчун. — Просто пригадав, як ми цю пісеньку завжди співали вдома.

Тут Незнайко так сильно заревів, що всі від подиву перестали плакати й почали його втішати. Всі питали, чого він так сильно плаче, але Незнайко тільки схлипував і нічого не відповідав. Нарешті він сказав, не перестаючи схлипувати:

— Я за Гу… Я за Гу… Я за Гуньком скучив!

— Чого це? — здивувалися всі. — Не скучав, не скучав і раптом заскучав.

— Угу! — сердито відповів Незнайко. — Я тут, а Гунько вдома залишився.

— Ну, й не пропаде без тебе твій Гунько, — сказав Поспішайко.

— Ні, пропаде! Я знаю, що й він скучає за мною. Гунько мій найкращий приятель, а я навіть не попрощався з ним, коли ми полетіли на повітряній кулі.

— А чому ти не попрощався?

— Я посварився з ним і не захотів прощатися. Коли ми полетіли, він весь час дивився на мене й махав мені рукою, а я одвернувся і не хотів дивитися на нього. Я тоді був гордий, що лечу на повітряній