паличка — це велетенська сила, й коли така сила попаде в руки не дуже розумному коротульці, як-от тобі, то замість користі може вийти сама тільки шкода. Я на твоєму місці побажала б собі замість чарівної палички трошки розуму. В кого розуму досить, тому й чарівної палички не потрібно.

— Ну, Кнопочко, я ж не шкодую за чарівною паличкою! Просто я думав, що ти шкодуєш. Чому ж ти дорікаєш мені?

— Тому, що я хочу, щоб ти був хорошим.

— Як? — викрикнув Незнайко. — І ти теж хочеш?

— Еге ж. А хто ж іще цього хоче?

— Ну, є тут у мене одна подружка.

— Подружка? — здивувалася Кнопочка. — Яка ще подружка?

— Та така, наче ти. Теж весь час дорікає мені. Каже, що хоче, щоб я був кращим.

— І давно ти з нею дружиш?

— Давно.

Кнопочка ображено надула губки й одвернулася від Незнайка. Потім сказала:

— Який же ти нехороший, Незнайку! Ти потайний. Ми вже стільки дружимо з тобою, а ти ніколи не казав, що дружиш із кимось, крім мене. Дружи, будь ласка! Я хіба проти? Я не, проти! Але чому ти мені не сказав?

— Та що тут ще казати? Я і не дружу особливо. Вона сама до мене причепилась.

— Ой, не бреши, не бреши, Незнайку! — пригрозила Кнопочка пальцем. — Ти скажи краще, як її звуть?

— Кого?

— Ну її, твою подружку.

— А-а, її!.. Ну, її звуть совість.

— Яка Совість? — здивувалась Кнопочка. — А-а, совість!

Кнопочка весело засміялася, потім поклала свої руки на плечі Незнайка й, поглянувши йому прямо в очі, сказала:

— Ой, який же ти смішний, Незнайку! Смішний — і все-таки хороший. Ти, мабуть, і не знаєш, який ти хороший!

— Який я хороший! — знітившись, сказав Незнайко. — Це тобі, напевно, тільки так здається.

— Чому тільки так здається? — спитала Кнопочка.

— Ну… — зам'явся Незнайко. — Просто ти, мабуть, закохалася в мене — от і все.

— Що? Я? Закохалася? — спалахнула Кнопочка.

— Ну, так, а що тут такого? — розвів Незнайко руками.

— Як — що такого? Ах, ти… Ах, ти… — Від обурення Кнопочка не могла говорити й мовчки затрясла в Незнайка перед носом міцно стиснутими, кулачками. — Між нами все тепер скінчено! Все-все! Так і знай!

Вона повернулась і пішла геть. Потім зупинилась і, гордо глянувши на Незнайка, сказала:

— Дивитися не можу на твою придуркувату, усміхнену фізіономію, от!

І вона пішла. Незнайко знизав плечима.

— Бач, яка штука вийшла! А що я сказав такого? — пробурчав він і теж пішов додому.

Так закінчилася мандрівка Незнайка до Сонячного міста.