Литвек - электронная библиотека >> Альбер Камю >> Классическая проза >> Сторонній >> страница 24
мені урвався, я відповів, що він не мій «отець» і що він з тими, хто проти мене.


— Ні, сину мій, — сказав він, кладучи мені руку на плече. — Я з вами, з вами. Просто ви не бачите цього, бо ваше серце сліпе. Я молитимусь за вас.


І тоді, хтозна й чому, в мені наче щось прорвалося. Я зарепетував щосили, вилаяв його і сказав, щоб він не смів за мене молитися. Я схопив його за комір сутани. В нападі обурення і злісної радості я виливав на нього те, що сколихнулося на дні моєї душі. Як він упевнений у своїх небесах! Ви тільки подивіться! Але ж усе небесне раювання не варте однієї-єдиної жіночої волосинки. Даремно він вважає себе за живого, він-бо живий мрець. Ось я з вигляду злидар, знедолений. Але я бодай впевнений у собі, впевнений в усьому куди більше, ніж він. Я впевнений, що живу і що скоро прийде по мене смерть. Атож, ось тільки в цьому я й упевнений. Але принаймні цієї істини мене ніхто не позбавить. Я маю слушність і раніш мав, і завжди. Я жив так, а не інакше, хоча міг би жити інакше. Робив це і не робив того. Вчинив так, а не інак. Ну й що з того? Я ніби жив у чеканні цієї хвилини, цього блідого світання, отепер і виявиться, що я мав слушність. Ніщо, ніщо не має ваги, і я добре знаю, чому. І він, священик, теж знає, чому. З безодні мого прийдешнього протягом усього безглуздого мого життя підіймався до мене крізь роки, що ще не настали, подих мороку, він усе рівняв на своєму шляху, і від цього все доступне мені в моєму житті ставало таким самим примарним, як і ті роки, що їх я прожив насправді. Що мені смерть ближніх, материнська любов, що мені Бог, той чи інший спосіб життя, який вибирають для себе люди, долі, обрані ними, якщо одна-єдина доля мала обрати мене самого, а разом зі мною і мільярди інших обранців, усіх тих, хто, як і він, називають себе моїми братами. Зрозуміло йому, зрозуміло нарешті? Всі довкола — обранці. Всі, всі — обранці, інакших не буває. Рано чи пізно їх теж засудять. І його так само. То чи не однаково, якщо обвинуваченого за вбивство стратять за те, що він не плакав на похороні матері? Собака старого Саламано дорогий йому був не менше, ніж його дружина. Маленька жіночка-автомат була винна так само, як і парижанка, з якою одружився Массон, або як Марі, якій хотілося, щоб я з нею одружився. Хіба важливо, що Раймон став моїм другом, як і Селест, хоча Селест у сто разів кращий за нього? Хіба важливо, що Марі цілується зараз з якимсь іншим Мерсо? То чи розуміє пан священик, побожний смертник, що з безодні мого прийдешнього... Я задихався, вигукуючи це все. Але священика вже вирвали з моїх рук, і наглядачі погрожували мені. Він утихомирив їх і з хвилину мовчки дивився на мене. В очах йому бриніли сльози. Він обернувся й подався геть.


І тоді я зразу заспокоївся. Я знемагав і безсило впав на койку. Мабуть, я заснув, бо побачив над собою зорі, коли розплющив очі. До мене долітали такі мирні звуки з полів. Скроні мені обвіювала нічна прохолода, напоєна пахощами землі й моря. Урочий спокій тихої літньої ночі ринув у мої груди, як хвиля припливу. Раптом десь далеко в темряві завили пароплавні сирени. Вони звістували, що кораблі відпливають у далекий світ, який був мені тепер (і вже назавше) байдужий. Вперше за довгий-довгий час я подумав про неню. Здається, я збагнув, чому на схилі життя вона завела собі «нареченого», чому вона грала у воскресіння життя. Адже там, довкола притулку, де згасало людське життя, вечори теж були подібні до журного перепочинку. На порозі смерті мама, певне, відчула себе визволеною і готовою все пережити наново. Ніхто, ніхто не мав права плакати над нею. І так само, як вона, я теж відчуваю готовність усе пережити наново. Так ніби недавній спалах гніву очистив мене від болю, позбавив надії і, споглядаючи це нічне небо, всіяне таємничими знаками і зірками, я вперше відкрив свою душу тихій байдужості світу. Я збагнув, який він подібний до мене, ніби мій брат, і тому я відчуваю — я був щасливий, я щасливий і зараз. Для повного завершення моєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким самотнім, мені залишається побажати лише одного: хай у день моєї страти збереться багато глядачів — і хай вони зустрінуть мене криками ненависті.

--- КІНЕЦЬ ---

Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Велика магеланова хмара":

http://web.archive.org/web/http://moonstation.tripod.com

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"

www.chtyvo.org.ua