його тілу, потім він випростався, і велика заспокоювачка рицарів заспокоїла його назавжди.

Битва перетворилась на різню і переслідування. Хто не хотів здаватися в полон, той гинув. Багато було в ті часи на світі битв і сутичок, але ніхто з людей не пам'ятав такого страхітливого погрому. До ніг великого короля впав не тільки Орден хрестоносців, а й уся Німеччина, яка найвизначнішим рицарством допомагала цьому тевтонському «форпостові», котрий все глибше вгризався в слов'янське тіло.

З семисот «білих плащів», які очолювали цю тевтонську навалу, ледве залишилося з п'ятнадцять. Понад сорок тисяч тіл заснуло вічним сном на цьому кривавому бойовиську.

Численні знамена, які ще опівдні маяли над неозорим орденським військом, усі потрапили в закривавлені й переможні польські руки. Жодне з них не залишилось у ворога, і тепер польські й литовські рицарі кидали їх під ноги Ягеллі, який, підносячи очі до неба, побожно повторював: «Так хотів бог!» До його величності привели також найвизначніших полонених. Абданк Скарбек з Гір привів щетинського князя Казіміра, чеський рицар Троцновський — князя на Олесниці Конрада, а Пшедпелко Копідловський герба Дрия — знемагаючого від ран Георга Герсдорфа, який під прапором святого Георгія стояв на чолі всіх рицарів-гостей.

Двадцять два народи брали участь в цій боротьбі Ордену проти поляків, а тепер королівські писарі записували полонених, які навколішках благали короля про помилування та дозвіл повернутися додому за викупом.

Армія хрестоносців перестала існувати. Польська погоня захопила величезний орденський обоз, а в ньому, крім недобитків, незліченну кількість возів, навантажених путами на поляків та вином, приготовленим для великої учти після перемоги.

* * *

Сонце хилилося до заходу. Пройшов короткий, але сильний дощ і прибив куряву. Король, Вітольд і Зиндрам з Машковиць саме збирались їхати на бойовисько, коли стали звозити тіла полеглих воєначальників. Литвини принесли поколене списами, запорошене й закривавлене тіло великого магістра Ульріха фон Юнгінгена і поклали його перед королем, а він жалібно зітхнув і, дивлячись на величезний труп, що лежав навзнак на землі, сказав:

— Оце той, котрий ще сьогодні вранці вважав себе могутнішим за всіх владарів світу.

І сльози, як перли, покотились по його щоках. Трохи згодом він заговорив знову:

—Але він загинув смертю хоробрих, тому ми вславимо його мужність і вшануємо його достойним християнським похороном.

І він наказав старанно обмити його тіло в озері, прибрати його в найкращу одежу і, поки не буде готова труна, накрити орденським плащем.

Тимчасом приносили все нові трупи, що їх розпізнавали полонені. Принесли великого комтура Куно Ліхтенштейна з жахливо розверненим мізерикордією горлом, і орденського маршалка Фрідріха Валленрода, і великого одежничого, графа Альберта Шварцберга, і великого скарбника, Томаса Мергейма, і графа Венде, який поліг від руки Повали з Тачева, і понад шістсот трупів визначних комтурів та братів. Челядь укладала їх одного при одному, а вони лежали, як ті зрубані стовбури, з оберненими до неба й білими, як їх плащі, обличчями, з розплющеними скляними очима, в яких застигли гнів і пиха, бойовий запал і жах.

Над їх головами повтикали в землю здобуті знамена— геть усі!! Вечірній вітер то звивав, то розгортав барвисті полотна, і вони шелестіли, немов присипляючи полеглих. Вдалині, в світлі вечорової зорі, видно було литовські загони, які тягли здобуті гармати; хрестоносці вперше використали їх у польовій битві, але вони не заподіяли переможцям ніякої шкоди.

На пагорку біля короля скупчились найвизначніші рицарі і, важко дихаючи, дивились на знамена й на трупи, що лежали коло їх ніг, як дивляться стомлені женці на зжаті і зв'язані снопи. Тяжкий то був день, і страшні то були жнива, але тепер наставав великий радісний божий вечір.

І незмірне щастя осяяло обличчя переможців, всі розуміли, що то був вечір, який клав край стражданням і трудам не тільки цього дня, а й цілих століть.

А король, хоч і розумів, якої величезної поразки заподіяно німцям, однак здивовано поглядав у простір і нарешті, спитав:.

— Невже тут лежить увесь Орден? Підканцлер Миколай, який знав пророцтво святої

Бригіди, відповів:

— Настав час, коли їм вибито зуби й відтято праву руку!!!

Потім він підняв руку і почав хрестити не тільки тих, що лежали поблизу, але й усе поле між Грюнвальдом і Танненбергом. В яскравому світлі вечорової зорі і в чистому після дощу повітрі виразно видно було величезне, димуче, криваве бойовисько, наїжачене уламками списів, рогатин, кіс, стосами кінських і людських трупів, серед яких стирчали мертві руки, ноги, копита, — і це скорботне поле смерті з десятками тисяч трупів тяглеся далі, ніж могло сягнути людське око.

По цьому незмірному кладовищу сновигала челядь, збираючи зброю та знімаючи панцери з полеглих.

А вгорі, на червоному небі, вже вихрили і кружляли зграї ворон, круків та орлів, голосно каркаючи і радіючи із здобичі.

Біля ніг короля лежав не тільки віроломний Орден, — уся німецька могутність, яка досі заливала хвилею нещасні слов'янські країни, розбилася в той день спокутування об польські груди.

Слава ж тобі, велика, свята минувшино, слава тобі, жертовна кров, слава і честь на віки вічні!

LII

Мацько і Збишко повернулись до Богданця. Старий рицар жив ще довго, а Збишко в розквіті сил і здоров'я діждався тієї щасливої хвилини, коли через одну браму виїжджав з Мальборга з слізьми на очах магістр хрестоносців, а через другу, на чолі війська, в'їжджав польський воєвода, щоб ім'ям короля і королівства взяти в володіння місто й цілу країну аж до сивих хвиль Балтики.

Сенкевич Г. Хрестоносці.

Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1960.

Переклад з польської Степан Ковганюк

Скановано проектом польсько-українського електронного словника fealsoft.com

(обратно)