видання Творці міфу про "голокост" зазвичай не згадують жертви українського народу. Втім, саме український, а не якийсь інший народ зазнав найбільших страждань під час Другої світової війни і заплатив за Перемогу найстрашнішу ціну — тому міф про "голокост" зневажає пам'ять мільйонів загиблих українців. Варто згадати, що на жодній сторінці "Енциклопедії голокосту" немає згадки про десятки мільйонів жертв геноциду українського народу, здійсненого під керівництвом жидівських вождів у перші два десятиліття після 1917 року.

І дотепер продовжуються підрахунки втрат серед військових і мирного населення в роки Другої світової війни 1939–1945 років. Втрати українців були колосальними. Історики стверджують, що загальні демографічні втрати України, включно з убитими, померлими в концтаборах та під час депортацій, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, — становлять не менше 14 млн. осіб. У своїх фронтових щоденниках відомий український кінематографіст і письменник О.Довженко писав про 13 мільйонів загиблих. Ця цифра зустрічається й у спогадах тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова. У «Книзі пам’яті України», де зібрані дані про загиблих, йдеться про понад 10 мільйонів загиблих, з них 6 мільйонів — під час бойових дій. Ці втрати найбільші й не порівняні зі втратами інших країн і народів у Другій світовій війні. Фактично, втрати українського народу становлять від 40 до 44 % від загальних людських втрат СРСР. З 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони осіб.

Сотні тисяч розстріляних під час репресій у передвоєнні роки та в перші місяці війни. Депортації до Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу — це ще понад мільйон жителів УРСР, переважно із західних областей. Упродовж червня — листопаду 1941 р. Червона армія втратила близько 5 млн. воїнів, у полон потрапили 3,8 млн. солдат і офіцерів, серед яких 1,5 млн. становили українці. 2,4 мільйони остарбайтерів із 2,8 мільйонів радянських людей, загалом вивезених у нацистське рабство! За 1944–1953 роки в Галичині, на Волині й Рівненщині лише за офіційними даними було репресовано 500 тисяч осіб, із них заарештовано 134 тисяч, убито понад 153 тисяч, виселено за межі України 203 тисячі.

Україна, з огляду на її геополітичне розташування, стала епіцентром європейського театру воєнних дій у Другій світовій війні. На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вузів, технікумів та НДІ; а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС. І все це зробили не тільки нацисти, а й совєтські війська під час відступу.

Втім, світове й українське жидівство намагається накинути на українців звинувачення у геноциді жидів. Президент центру «Голокост» М.Гефтер у книжці «Відлуння голокосту і російсько-жидівське питання» відверто пише, що відповідати за жидівський голокост мають не нацисти, а народи Росії та України. Є.Червоненко, перебуваючи в 2005 р. на посаді міністра транспорту, через відомчу прес-службу розповсюдив заяву в якій сказано, що «в 41-му році, після відмови есесівців, українські поліцаї розстрілювали мирне населення у Бабиному Яру». Натомість Юрґен Ґраф стверджує, що історія Бабиного Яру виглядає зовсім не такою, як нам її намагаються представити — і відносить її до одного з міфів про голокост. Його підтримують у цьому вітчизняні дослідники, які доводять, що жидів зібрали біля залізничної станції Лук’янівка-Товарна і вивезли з Києва до трудових таборів і гетто, а в яр Бабиного Яру, який знаходився за сотню метрів поруч, викидали відібраний в них зайвий багаж.

I. Брехня про "газові камери" та про знищення жидів

У що вірить людство, починаючи з 1945 р.

У середині XX століття в серці Європи німці протягом трьох років (з осені 1941 р. по осінь 1944 р.) таємно від усього світу вбили від 5 до 6 млн. жидівських чоловіків, жінок і дітей. В основі такого знищення цілого народу лежав диявольський, ретельно продуманий націонал-соціалістським (НС) урядом план. Більша частина жертв, на думку різних істориків, — від 2 до 5 і більше мільйонів — була знищена невідомим до того часу способом, а саме в газових камерах (ГК) і в автомобілях за допомогою вихлопних газів.

Масові вбивстві відбувалися в шести розташованих на території Польщі таборах смерті: в Освенцімі, Майданеку, Бельзеці, Собіборі, Треблінці та Хелмно. В останньому з названих таборів як знаряддя вбивства використовувалися газові автомобілі, у п'яти інших — стаціонарні ГК.

Освенцім і Майданек були комбінованими — трудовими та винищувальними — таборами. Придатні до роботи жиди відбиралися тут для примусової праці, а непрацездатні негайно, без реєстрації відправлялися до ГК.

Що стосується Треблінки, Собібору, Бельзеця та Хелмно, то вони були цілковитими фабриками смерті, де, за винятком жменьки жидів, що обслуговували табір, всіх їх без зволікання, не реєструючи, знищували за допомогою газу. Трупи вбитих спалювали вщент — якихось у крематоріях, інших на відкритому повітрі. Крім зазначеної кількості, німці знищили також у СРСР від 1 до 2 млн. жидів за допомогою газових автомобілів і розстрілів. Вбивства там робили спеціальні війська, що складалися з одних душогубів, — так звані "айнзатцкоманди".

Доцільно також врахувати півмільйона, чи не більше, жидів, що померли в гетто та робочих таборах від поганого поводження, хвороб, недоїдання. Вони хоча й входять до загального числа 6 млн., але їхня смерть не була результатом цілеспрямованої політики знищення. Їх не можна назвати прямими жертвами "голокосту", але для простоти їх зараховують до таких.

З моральної точки зору "голокост" — що більш ніж півстоліття втлумачують ЗМІ всього світу — не може бути зіставлений із жодним злодіянням минулого. Німці пішли на "голокост" не тому, що жиди являли для них якусь реальну або потенційну небезпеку, а тільки тому, що жиди були жидами. Отже, через суто расову ненависть німці, як проголошує обвинувачення, винищили цілий народ. Через расову ненависть вони вбивали не тільки дієздатних чоловіків, але й літніх людей, жінок, дітей, а навіть малят. Тільки тому, що вони називалися жидами.

"Голокост" як релігія

Клод Ланцман, постановник 9-годинного фільму "Шоа", в одній з його сцен, де "очевидці" описують процес знищення в таборах смерті, наводить висловлення, яке не потребує коментарів:

"Якщо Освенцім — це не просто жах історії, якщо він не підпадає під визначення "банальності зла", то в такому випадку він підриває самі