Антін Драган
Пам'ятаймо про Вінницю

ЗАБУТИЙ ГОЛОКОСТ

Народ наш український на рідній і все ще не своїй землі та на поселеннях у багатьох країнах вільного світу, зокрема великі українські громади у З'єднаних Стейтах Америки та в Канаді, наполегливо приготовляються до зустрічі найсвітлішої події в історії своєї батьківщини: тисячоліття формального прийняття Християнства, що припадає в 1988 році.

У тому самому 1988 році сповняється ще одна, уже тільки 50-та річниця цілком протилежної події яку народ назвав «пеклом на землі». Тоді бо, в роках 1937-39, представники звироднілої комуномосковської окупаційної влади в Україні провели неймовірну в мирних часах народовбивчу акцію терору, жертвою якої впали десятки тисяч Богу-духа винних чоловіків і жінок, при чому хрестик, служебна книжечка чи явне визнавання Христа були причиною знущань і розстрілу та погребання в опісля всіляко замаскованих місцях, включно із «парками культури і відпочинку».

Цей страшний злочин народовбивства, справжній голокост поповнений комуно-московським окупаційним режимом над поневоленим ним українським народом, виявлено принагідно щойно п'ять років пізніше, в 1943-му році, під час окупації України іншими подібними народовбивцями, німецькими нацистами, у подільському містечку Вінниці.

Багато води проплило з того часу в річці Бог, над якою розташоване місто Вінниця. Багато злочинів комуністичного режиму виявлено і записано в історії в тому часі. Деякі із злочинів народовбивства за часів Сталіна виявлено навіть його наслідниками. Але намарно було б шукати в совєтських джерелах будь-якої згадки про голокост у Вінниці. Що більше, там робиться все можливе, вживається всіляких вигадок і брехні, щоб виявлений вже майже 50 років тому злочин приховати. І робиться це не без успіху. Ми мали нагоду спитати багатьох нових переселенців з України і деяких туристів, чи вони «чували про Вінницю» і майже завжди почули ту саму відповідь: «Що про Вінницю?»

Дещо в цій справі зроблено у вільному світі, але й тут тому страшному злочинові народовбивста не приділено навіть у малій мірі стільки уваги, на яку він заслуговує.

Це зокрема виявилося в 1985 році, в місяці травні, у 40-річчя закінчення в Европі Другої світової війни та контроверсійних відвідин президента ЗСА Роналда Рейґена в Німеччині. З цієї нагоди відбулася одна з найбільших і найзавзятіших дебат у світовому засягу і однодушним висновком цієї дискусії було, що таких злочинів, як народовбивство, ніколи не можна забути.

А проте — забувається. Що більше, навіть посередньо — можна б сказати, апробується у відповідній політичній коньюнктурі. Звернув на це увагу під час згаданих відвідин президента Рейґена в Европі в 1985 році Ерік Марґоліс у надрукованій в газеті «Торонто Сан» (з 28-го квітня 1985) статті: «Совєтський Союз більша загроза ніж мертві нацисти». У статті м.і. сказано: «Друга світова війна, як виглядає, мусить продовжуватися. Телебачення, книжки, фільми і преса щоденно трублять нові історії про загрозу нацизму. 75-літніх осіб судять, або депортують… Проте, не так мається справа із Совєтським Союзом. Сучасні правителі в Кремлі — це безпосередні політичні, леґальні і моральні наслідники Йосифа Сталіна. Не забуваймо, що СССР ніколи офіційно не відрікся від дій Сталіна. Система та моральні засади, що сприяли розгулові сталінського терору, залишилися в силі і в сучасній Росії. Духи 27 мільйонів замордованих українців, росіян, латвійців, лотишів, естонців, жидів, татар, мусульман і далі перебувають над Совєтським Союзом. Вони ніколи не знайшли спокою через розкаяння уряду, як це сталося в Німеччині. Однак, ми забули їх…»

А про Вінницю взагалі дуже мало відомо і дуже мало сказано також і на Заході. Тому підписаний, що мав нагоду побувати кілька днів у Вінниці під час розкопин масових могил в липні 1943 року, скомасував у цій книжечці дещо із своїх раніших репортерських писань на цю тему, зокрема статтю: «Розкрилася земля і показалося пекло», надруковану в «Альманасі УНС-1972», та долучив до цього взяті з урядових та деяких інших публікацій основні дані про совєтський злочин народовбивства у Вінниці, роблячи це в надії що пригадка того страшного злочину може заохотити кваліфіковані установи та кваліфікованих осіб подбати, щоб і цей злочин, як і всі інші йому подібні, «ніколи не забувся»!

ВІННИЦЯ — СИМВОЛ

У прекрасній мальовничій околиці українського Поділля над річкою Богом (в совєтському назовництві: Південний Буг) розташоване місто Вінниця, в совєтській адміністрації центр области тієї самої назви. Місто й його околиця дослівно «потопають» у садах. На початку Другої світової війни Вінниця — згідно із совєтською статистикою — нараховувала коло 100,000 населення, з чого 41 % становили українці, 38 % жиди, 14 % росіяни та 4 % поляки.

Міст на річці Бог у Вінниці сьогодні.

Згідно з даними совєтської статистики, підсовєтська Україна в 1929-му році нараховувала 31,194,976 населення. Ця сама статистика подає, що в 1939-му році, отже десять років пізніше, в тих самих кордонах України вже було тільки 28,070,404 населення, себто на 3,124,572 менше. Як взяти до уваги, що природній приріст населення в Україні досить високий і в той час хитався між 17.7 і 24.5 на тисячу, то за десять років перед Другою світовою війною Україна втратила щонайменше 10,000.000 людей. Де вони поділись і що з ними сталося? Частинне вияснення цього дали гори опухлих трупів, що впали жертвою зорганізованого Москвою голоду в рр. 1932–1933, а далі не менш жахливе вияснення знайдено у масових могилах у Вінниці та в ряді інших міст України під час Другої світової війни. Цих людей знайдено з пов'язаними ззаду руками та з подіравленими большевицькими кулями черепами в масових могилах. У самій тільки Вінниці було їх майже десять тисяч. Вінниця стала символом замучених мільйонів.

В ДОЛИНІ СЛІЗ І ГОРЯ, РУЇНИ І СМЕРТИ

Був чудовий ранок 16-го липня 1943-го року. Сонце вогненною кулею викотилося з-за обрію і своїм гарячим промінням освітило землю, на якій уже віддавна не було ані світла, ані тепла. Світло і теплота сонця, краса буйної природи були в найбільшому контрасті до товпи обдертих, виголоднілих і згорьованих людських істот, що з клунками в руках очікували на вузловій залізничній станції в Козятині. Були це переважно жінки та старші віком чоловіки. Час від часу одне чи друге витягало з клунка шматок спеченого з проса і вівса або житніх висівків хліба і обережно, майже з побожністю, вкладало до рота. А по смітниках порпалися брудні,