УКРАЇНСЬКІ БИЛИНИ (ЗБІРКА)

Передмова

— Якась дивна тема, — здивується юний літературознавець. — Хіба існують українські билини?

— Знав, що здивуєшся, — скажу я, — Але давай не будемо поспішати. Розберемось спершу, що таке билини.

Билини — це оповідні пісні, які були записані в Олонеччині, Архангельщині та інших віддалених російських місцевостях. Зовсім не дивно, що стародавні епічні пісні збереглися в глибинці. Дивує інше: оті так далеко записані тексти чомусь оспівували Київ, князя Володимира, а також Чернігів, Галич, Волинь — виразно українські міста й місцини. І ще одне диво: в самій Україні, як і в Білорусії, билинні тексти довгий час не могли знайти, навіть проголосили: їх нема. А те, що про українську землю й міста співали рапсоди на Олонеччині, чи Архангельщині, або й під Москвою, чи в інших місцях, звідкіля здобуто основну масу текстів билин, російські вчені пояснили просто: Київська Русь — це була «єдина, неділима» держава на зразок пізнішої Російської імперії. Дехто ототожнював ту державу з Російською імперією, де була «єдина неділима» культура, яка й збереглася на крайніх околицях, де її не зачепила цивілізація. Сучасний російський учений Дмитро Лихачов так і писав: «Звернення до єдності Русі в минулому було закликом до її єдності в майбутньому».

Притому, як бачиш, читачу, зовсім не враховується те, що Русь і тепер явище не єдине, та й колись не було єдине, бо Русь і Росія — зовсім не синоніми, так само як не означають одне і те ж Румунія і Рим (Romania — Roma). Колись Русь розкладали на три складові частини, притому цілком автономні: Мала Русь, Біла Русь і Велика Русь. Були й інші, менші Русі: Червона (нинішня Галичина) і Чорна (Брестщина та Полісся). Отже, Русь — це ніби загальна назва східного слов’янства, а не синонім Росії (синонім Росії — Велика Русь). Є ще, читачу, вузьке розуміння поняття «Русь» і широке: тобто власне Русь, корінна Русь, може, навіть плем’я, і «Русь» як державне поняття, тобто назва держави, в яку входили різні племена й народи, навіть неслов’янські.

— Дивні речі, — скажеш ти, юний читачу. — Нам такого у школі й не розповідали.

— Дивного у світі багато, а особливо в історії, — відповім я. — Коли ти любиш історію, то, мабуть, цікавився її загадками і, може, пробуєш їх розгадати — часто вони цікавіші й загадковіші за будь-які кросворди. Ану ж бо, давай візьмемося разом із тобою та й. розберемося, що воно таке — ота велика кількість назв Русі: і Мала, і Велика, і Біла, і Червона, і Чорна. Перше, що спаде тобі на думку, коли ти вмієш гарно розгадувати історичні загадки, таке: якщо та Русь має аж стільки назв, то вона була аж ніяк не «єдина й неділима», а таки різноманітна, бо навіщо ж їй стільки назв? І одразу подумаєш: Мала Русь — це щось маленьке, другорядне, Велика Русь — це щось велике, могутнє, першорядне. Але тут ти починаєш помилятися. І ти не один такий. А помиляєшся з однієї причини: державне правління над усіма тими землями у XVIII–XIX століттях перейшло на північ, у Велику Русь, Великоросію, яку почали вважати центром Русі. Отже, з’явилося нове значення назви, а попереднє забулося. Зрештою й слово «Україна» почали тлумачити не від слова «край». «країна», а від слова «окраїна», бо вона в цей час стала таки окраїною Російської держави.

Так-от, читачу. Мала Русь та Велика — це поняття церковні, не державні. Православна церква, яка була панівною на нашій землі, називалася раніше грецькою. Чому, ти, мабуть, знаєш. А коли ні, то скажу: християнська віра прийшла до нас із Візантії, де панувала грецька мова. І от до складу Візантії входила Греція. Земля, яку ми всі знаємо, називалася Мала Греція, тобто власне Греція; а була ще територія, на яку поширювалася християнська віра візантійського, або, як його називали, грецького зразка, — оце й була Велика Греція. Отже, Мала Греція — це власне Греція, а Велика Греція — територія, на яку поширювалася грецька віра. Так само й Мала Русь — це був центр, місце осідку київського митрополита, а Велика Русь — це землі навколишні, що оточували центр, Малу Русь. Це так, як слива: кісточка в ній — мала сливка, плодове тіло — велика слива, зернятко ж у тій сливі — центр плоду. «Мати городів руських» означає столицю, державний центр — Київ. Відповідно Київ — центр Малої Русі, а вже потім і Великої.

З цим, читачу, ми розібралися, а це треба знати перш за все, бо інакше, намагаючись розгадати загадку билин, ми з тобою анічогісінько не зрозуміємо.

— А щодо Білої, Червоної та Чорної Русі? — запитаєш ти.

— А щодо них, то тут учені трохи й самі плутаються, хоч так-сяк пояснюють і це. Біла Русь — це земля на північ од Русі, а Біле море — це море на Крайній Півночі. Інші вчені вважають, що назва Біла Русь походить від білого полотняного одягу, в яке вбиралося населення цих місць; національне вбрання білорусів біле. Червона Русь — це західна Русь, як небо на заході сонця — червоне, червінне. До речі, в костюмах західних українців чимало червоного, особливо у вишивках. А от Чорна Русь пояснюється хіба тим, що хати у поліщуків були не мазані, тобто не білені, а просто з дерева; а коли дерево старішає, воно чорніє.

Ревнителям «єдиної неділимої» царської Росії дуже хотілося б, щоб усе етнічне, тобто народне, — життя, мова, культура — було однакове. Через це Росія провадила політику нівеляції інших народів та русифікації, а царські історики підганяли історичні факти так, що ця «єдина, неділима» Росія вбачалася їм і в державі Київська Русь, яку вони оголосили своєю попередницею і ввели її таки в російську історію. Одне тільки муляло їм очі: де на цій начебто споконвічній території Росії взявся український народ?

Щоб пояснити цей «дивний» факт, царські історики придумали кілька цілком антинаукових байок, які товкмачили з великою настирливістю, щоб убгати їх у народні уми. Одні з них казали: ніякого українського народу немає, не було й бути не може, а той народ, який невідомо чому на тій території живе, — плем’я російське, а мова його — це діалект, чи, як вони казали, «нарєчіє» мови російської, тільки це «нарєчіє» було зіпсоване впливом польської мови. У цей самий час шовіністичні польські історики запевняли, що український народ — це гілка польського, адже плем’я, яке заснувало Київську державу, звалося поляни, а вони — поляки, або великополяни, як самі себе називають, а українська мова — це діалект польської. Одне слово, тяжко українцям, як то кажуть: і там гаряче, і звідти пече, бо вони вже самі собі не могли розказати, чому це вони, споконвічно живучи на своїй землі, та й не є народом, а маючи багатотисячолітню історію та культуру, ніби тієї історії та культури позбавлені.

А