секретарем, а в кабінеті — тьма народу, та як розвернулася! Кажу, та я хоч у ґумаках, а правди дійду хоч би там що, хіба би вмерла! Ви мене що, з доярки знімете, що я внука охрестила?! А як знімете, то котрий з вас піде замість мене коровам хвости крутити? Мало того, брешу їм, син надувся, що я маленьку дитину вигулила в невістки та й панотця до хати закликала, то ви ще йому гризоту робите на роботі!

Е-е-ей, було, що було… Що то згадувати. Але лишили мого Дмитрика в спокої. До пенсії і довчителював.

— Ну, а труна для головихи? — нагадую Юстині, яка, розвісивши на паркані хустинки й покривала, простирадла й рушники з магазинними етикетками, сидить разом зі мною на призьбі під хатою.

Ми гріємося на свіжому сонечкові, а в ногах гріються дві кішки — Юстинина й Юстининої невістки, що живе в другій половині будинку.

— А що труна… Перед тим, коли так нагло вмерла головиха, десь із півроку, як ми з дідом поробили труни. Подумала я собі так: хто його знає, коли й як смертечка наша прийде? Може, надійде якась така лиха година, що не до труни буде? Або голод який, як ото в сорок сьомому, або свято велике яке. У неділю дерево будуть тесати? Уже гріх. Та ще якесь мокре виберуть, а воно, як усохнеться, на тім світі кості мої тиснути буде. А як будуть перекладати тіло з лави в домовину, то будуть грішити в думках, що баба й до смерті не дає спокою? Другий гріх. Е-е-е… Отако-о-о собі подумала — та й зробила, як подумала: заказала труни. Най буде. Їсти не просять. Підфарбуєте, як треба буде.

Та така файна та труна моя перша була, що й сказати тобі не можу. Дерево рівненьке, гладеньке. На першу труну дід сам вибирав породу й рубав дерево тоді, коли треба. Бо то, що рубане в червні, — червиве. А то — ще якесь. А так дід сам вибрав для себе й для мене деревину. Ще тоді зір мав добрий. Та й зробили Грицько з Петром (покійники, царство їм небесне) на колгоспній пилорамі нам труни. Заплатили ми їм, руки вмили. Усе, як має бути. На горище винесли, я поскладала все, що треба до смерті… старими покривалами вкрили… І вже мені на один клопіт менше. Най чекають свого часу.

Але ж поголос пішов по селі, що Семениха до смерті готується, то як спротивилися наші діти, най Бог хоронить! Софійка тиждень не ходила до мене; Василько грозився в Кути на базар відвезти труни, що й знати не будемо; Дмитрик лиш курив і казав, що такого не сподівався від нас із татом; а Тонця, Антоніна моя найменша, сплакалася на нитку, бо то було акурат перед її сватанням, то дівка боялася, аби свати не подумали, що мама її не сповна розуму.

Я тобі скажу, дочко, що наші свати потому й собі домовини так само зробили… Але вони їм скорше прислужилися, як нам із своїм дідом… Най легко спочивають із моїм господарем на тому світі… Ото лиш трохи вляглося з дітьми через труни, а вже дід каже зичити одну, бо хоч і головиха — а все людина була. Каже, Бог їй сам гріхи порахує.

А день був білий. Нарід вулицею ходить, чоловіки кіньми за труною приїхали, вже чекають… А я на горищі повибирала все з домовини, вискладала купкою на підлозі, а потому, думаю, занесу в хату в шафу, бо ще не знати, коли труну вернуть, а на горищі, боронь Боже, миші весь мій крам потрублять, як колись потрубили Максим'юкові мішечок із грішми, коли він не хотів їх нести на зберкнижку на пошту, щоби в селі не знали, скільки він грошей має. Ато, дочко, все пропало: що наше на книжках, що Максим'юкове на горищі. Лиш одно трохи скорше, а друге — пізніше. Максим'юка за грішми серце вже перестало боліти, а нас лише починало.

Ото, думаю, несу я все в шафу. Як-не-як, то мозіль наш. А вискладала все: й свічки, й хусточки для вінків, і перев'язки на руку, й тюль, і простині, й наволочки. Сорочку собі вишила, та всю в чорне, в густе та чорне. Постоли зробила, бо в туфлях не хотіла би навіки, щоби мене ховали! Хустку Михайлині з Канади сестра прислала, то я в неї за дві пенсії купила, коли та хустка ще дві старі пенсії коштувала. А тепер на дві мої пенсії хіба що би тороки до тої хустки купила… Е-е-е… що згадувати…

Усе я склала, дочко, тоді до смерті. Навіть склала на поману погарчики, оті, пам'ятаєш, стакани гранчасті, по двісті штук на себе й двісті на діда в ящички склала. Знаєш, скільки то в селі на поминки ходить… А ще, думаю, як який рік би неурожайний був, а народ наплачеться, то їсти хоче. Ну, а за поману кождому стаканчик, свічечку й калачик треба дати? Треба.

То вже по тому років десь через десять чи п'ятнадцять Тонця виміняла гранчаки на горнятка, бо, каже, встидно буде: всі вже давно горнятка дають за поману, а ми, каже, що, старосвітські погарі людям на осуд дамо?

А коли вмер Данило (а вмер він із суботи на неділю) й не було труни, Данилиха прийшла до нас зичити. То ми й позичили дідову, а заодно Данилиха й наші стакани взяла. Потому нам цілу зиму за стакани молоко носила, коли наша корова тільна була.

Але скажу тобі, дочко, від Данила вернули труну коротшу й вужчу, так що, боронь Боже, чого, мій дідо був би не помістився в неї. Точно, тиснула була би йому плечі, та й ноги мусів би згинати в труні. Кому то треба, таке ґаздівство? Ти ж помниш, який мій господар плечистий був…

— А що було з першою труною? — питаю Юстину.

— Як що було?! Поклали головиху в труну та й без панотця поховали, сердешну, преч би ся казало, свят-свят. А до місяця головишин чоловік зробив другу та й віддав нам пофарбовану. А потому, коли вже можна було, взяли панотця та й запечатали гріб головисі, а її чоловік неділя в неділю — цілий рік — служби наймав та парастаси робив. Гріхи її давні замолював.

— А та труна, що була закоротка, що ви робили з нею? — питаю Юстину, допомагаючи їй перевертати на паркані речі з домовини. Усі вони, сухенькі, акуратні, деякі — зовсім нові, деякі — зжовтілі від часу, якось ненав'язливо нагадують про щось таке, про що я ніколи не думаю, але про що впродовж багатьох-багатьох років не втомлюється розказувати Юстина.

— А що мали робити? Десь до року після Данила умер Фіцик-молодший, пам'ятаєш, він усе весіллями ходив та в скрипку грав? Його ніхто не запрошував, а він сам ходив і за весільний попоїдок три дні гостям за столом до співання грав, та так добре, що ліпше від музикантів, то музиканти часом наганяли Фіцика, аби ґазда не видів.

Ого-о-о… Відіграв своє Фіцик, уже верба виросла йому в головах. Іван Дмитрюк женився, то грав той Фіцик так, ніби чув, що більше не буде: гості не хотіли з-за стола до танців виходити. Видко, недобре йому стало, то він вийшов за весільну браму й умер тихонько під сусідським парканом, другого дня знайшли Фіцика, а він ту скрипку із рук так і не випустив. Із скрипкою й поховали. А жив так бідно, що не було в чому ховати. То дідо дав оту коротку труну. А Фіцик-старший потому з кимсь договорився, то