спонукали російську державу посилити антисемітські заходи. Першою було зростання революційних настроїв. Серед революціонерів було чимало євреїв. Не прислухалися євреї до заклику одного із засновників сіонізму, українського єврея Зеєва Жаботинського, триматися далі від російського революційного руху, натомість докласти зусиль для відновлення державності єврейської нації. Хоч скільки твердив Жаботинський: «Це — не ваша країна, це — не ваша революція. Ніхто вам за неї не подякує¹²», — євреї масово йшли до різних революційних партій, приваблені ідеями інтернаціоналізму та сподіваючись здобути рівноправ’я після перемоги революції. Царський уряд уміло використав неприязнь до євреїв, щоб відвертати маси від революційних настроїв шляхом переконання їх у тому, що євреї — вороги віри, царя та Росії, а революція — суто єврейська справа.

Крім погромів, на цей задум працювала чорносотенна преса. Антисемітські газети видавались не тільки в столицях імперії, але й у провінції. Зокрема в Києві Шульгін видавав одну з таких газет під назвою «Кіевлянинъ». У 1905 р. Росія зазнає військової поразки від Японії. Російська преса не знаходить кращого пояснення причин поразки, як покласти провину на євреїв, які буцімто були японськими шпигунами. Для кожної тверезої людини таке пояснення — нісенітниця, але ж антисемітизм не потребує логіки та здорового глузду. Безглуздя — основа мислення маргіналів. Поразка від Японії — друга причина посилення антисемітизму та масових погромів. У 1903 р. з’являються на світ горезвісні «Протоколи сіонських мудреців» — виготовлена під керівництвом резидента російської таємної поліції в Парижі Рачковського фальшивка¹³. Взявши за зразок «Діалог Монтескье і Маккіавеллі в пеклі» французького автора Жолі, російські розвідники виготовили текст, що має вигляд дурного й незграбного самооббріхування євреїв. Вже цього досить, щоб зрозуміти: «Протоколи» — примітивна фальшивка. В лавах антисемітів цей текст і досі викликає захоплення. Ще б пак! Євреї, як останні дурні, відверто пишуть, яким підступом і підлістю вони захоплюватимуть панування над світом¹⁴. «Протоколи» передруковували в гітлерівській Німеччині, їх активно друкують і розповсюджують зараз у Росії, завозять і до нас. Навіть існує, і ми ще повернемося до цього, український переклад.

У 1913 р. світ був приголомшений київським антисемітським судовим процесом — справою Бейліса. Справа була сфабрикована з ініціативи і громадської підтримки чорносотенних організацій Росії. Заарештованого 1911 р. прикажчика однієї з київських цегелень Менахема Бейліса було звинувачено у вбивстві гімназиста А. Ющинського з метою виточити з нього кров, яка нібито необхідна для виготовлення маци. Чорносотенна газета «Русское знамя» відрядила до Києва свого представника Рябова, що мав виконати функцію диригента. З погляду чорносотенців Київ був чи не найкращим місцем для антисемітського судилища. Присяжних було обрано із селян Київської губернії, вважалося, що звинувачувальний вердикт гарантовано. Проте сталися дві «неприємності». Перша — це хід слідства. Слідчий Фененко та становий пристав Кислинський вийшли на слід справжніх убивць хлопчика. Виявилося, що гімназист Ющинський, коли був у свого однокласника, випадково почув розмову гостей матері свого товариша, Віри Чеберяк, скупниці краденого, про підготовку наступного злочину. Хлопця вбили, щоб уникнути викриття. Ані Фененка, ані Кислинського не можна підозрювати в особливій юдофілії. Просто це були професійні поліцейські, які чесно робили свою справу, не розуміючи «соціальне замовлення». Обидва українці наклали за це кар’єрою: Фененка усунули від слідства, а Кислинського взагалі звільнили з поліції. Не виправдали довіри й українці-присяжні. Під головуванням Григоровича-Барського вони визнали Бейліса невинним.

Із цього стислого викладу головних антисемітських дій Російської держави випливає, що євреї мали всі підстави для негативного ставлення до Російської імперії. Проте серед євреїв не було єдності. Сіоністи, тобто єврейські націоналісти, закликали євреїв до відновлення єврейської держави в Палестині. Бундівці, теж націоналісти, але «пом’якшені», вважали, що можна задовольнятися культурно-національною автономією. Зрештою, до лав більшовиків ішли євреї-інтернаціоналісти. Ватажок більшовиків Ленін у своїх численних статтях з національного питання багаторазово відверто заперечує право євреїв мати й розвивати свою культуру. Він рішуче висловлюється проти єврейського шкільництва. Ленін пише, що євреї-робітники повинні складати єдине ціле з робітниками Росії. Створення будь-чого національно-єврейського (шкіл, театрів,…) головний більшовик засуджував як спробу зруйнувати єдність пролетаріату. Отже, зіткнулися серед єврейства націоналізм із інтернаціоналізмом. Автор цих рядків багаторазово стикався з тим, що значення цих політичних термінів сприймається по-різному, тому варто розібратися в цих питаннях докладніше.

Що таке націоналізм та інтернаціоналізм?

Хочу привернути увагу читача до такої думки. Безглуздо вивчати будь-яку політичну, філософську чи наукову концепцію, читаючи тільки твори її запеклих супротивників. Наприклад, ви нічого не дізнаєтесь про юдаїзм, читаючи антисемітську брошуру Кичка «Иудаизм без прикрас». Про юдаїзм там немає нічого, проте в кожному абзаці пишеться, яка наволоч ці євреї. Так само нічого не дає для розуміння націоналізму вивчення марксистської та радянської літератури, яка малює націоналізм у вигляді людиноненависництва, а націоналіста зображає як бандита з ножем за халявкою, який не мріє ні про що, крім убивства чужинців. Що ж воно таке — націоналізм? Теоретичними засадами націоналізму ми зобов’язані віденському євреєві, активісту ІІ Інтернаціоналу, Віктору Адлеру. Соціал-демократ В. Адлер почав із кількох виступів у пресі проти антисемітизму, а далі надрукував детальні розробки з національного питання взагалі.

Перше, що зробив Адлер, це спробував визначити, що то є нація. Моє покоління вчило в університеті сталінське означення нації. За цим означенням нація — історично сформована спільнота людей, що характеризується спільністю території, економіки, мови, культури, історичної долі та національного характеру. Сплило чимало років, поки я дізнався, що це означення — плагіат. Джуґашвілі переписав його в Адлера, але вилучив з переліку ознак сьому — національну самосвідомість. Мабуть, вилучив тому, що ця ознака віддає ідеалізмом — найбільшим гріхом проти марксизму. Насправді досвід історії засвідчує, що всі запозичені Джуґашвілі