Слово о полку Ігоревім в перекладі Максима Рильського (Автор неизвестен -- Древнерусская литература) Страница 1 - Литвек

Слово о полку Ігоревім переклад Максима Рильського

Чи не гоже було б нам, браття,

Розпочати давніми словами

Скорбну повість про Ігорів похід,

Ігоря Святославовича?

А зачати нам отую пісню

По сьогоденних бувальщинах,

Не по намислу Бояновім,

Боян-бо наш віщий,

Як хотів кому пісню творити,

Розтікався мислю по дереву,

Сірим вовком по землі,

Сизим орлом попід хмарами.

Спогадає перших днів усобиці —

Випускає він десять соколів

А на зграю лебединую:

Котру сокіл доганяє,

Та перша і пісню зачинає —

Чи старому князю Ярославові,

Чи Мстиславові хороброму,

Що зарізав Редедю

Перед полками касозькими,

А чи красному Роману Святославовичу.

Боян же, браття, не десять соколів

Напускав на зграю лебединую, —

Накладав він на живі струни

Віщі персти свої,

І самі вони славу князям рокотали.

Зачнемо ж ми, браття,

Від старого Володимира

До Ігоря сьогоденного.

Ігор сей, славен князь,

Міццю розуму оперезав,

Мужністю сердечною нагострив,

Ратного духу виповнився

Та й повів полки свої хоробрі

На землю Половецьку,

За землю Руську.

О Бояне, солов’ю наш давній!

Тобі б сей похід ощебетати,

По дереву мислі пурхаючи,

Розумом ширяючи під хмарами,

Давню славу звиваючи з новою,

Летючи тропою Трояновою

Через степи на море.

Тобі б співати пісню Ігореві,

Ігореві, Олега внукові:

«Не буря ясних соколів

Занесла через поля широкі, —

Галич лине зграями

К Дону великому».

А чи так би заспівати тут,

Віщий Бояне, внуче Велесів:

«Іржуть коні за Сулою,

Слава дзвенить у Києві,

Сурми сурмлять в Новгороді,

Стяги мають у Путивлі-граді,

Дожидає Ігор брата Всеволода.

Каже йому буй-тур Всеволод:

«Один брат, один світ світлий, Ігорю,

Обидва ми Святославовичі.

Сідлай, брате, свої коні бистрі,

Мої-бо вже готові стоять,

Під Курськом осідлані.

А мої куряни — вправні воїни,

Під сурмами сповиті,

Під шоломом викохані,

З кінця списа годовані.

Всі путі їм відомі,

Яруги їм знайомі,

Луки в них напружені,

Сагайдаки відкриті,

Шаблі нагострені;

Самі скачуть, як вовки сірі в полі,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави».

* * *

Глянув Ігор на ясне сонце

Та й побачив — військо тьма покрила,

І сказав до дружини-вояцтва:

«Браття мої, друзі вірні!

Лучче нам порубаними бути,

Ніж полону зазнати!

А сядьмо, браття,

На бистрі свої коні,

На синій Дон погляньмо».

Зажадалося князеві

На провіщання не зважати,

Пошукати долі на Дону великім.

«Хочу, — каже, — з вами, русичі,

Чи списа зломити

При полі Половецькому

Та й наложити головою,

Чи шоломом пити воду з Дону».

Ой же ступив та Ігор-князь

У золоте стремено

Та й поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою шлях закрило,

Буря розбудила птаство,

Звіра в табуни ізбила свистом.

Див кричить на верху дерева,

Велить послухати землі незнаній —

Волзі та й морю,

Сулі та й Сурожу,

Корсуню ще й тобі,

Тмутороканський ідоле!

А половці дорогами небитими

Помчалися к Дону великому.

Риплять вози опівночі,

Мов ті лебеді ячать сполохані.

Ігор на Дон війська веде,

А вже лихо його тяжкеє

Підстерігають птахи на дубах,

Вовки грозу в ярах навивають,

Орли-білозерці клекотом

Звірину скликають на кості,

Лисиці брешуть на щити багряні.

О Руська земле, уже ти за могилою!

Довго ніч темніє.

Зоря світ запалала.

Сивий туман покриває поле,

Примовкає солов’їний щебет,

Галчиний гомін здіймається.

Загородили русичі

Поле щитами багряними,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави.

* * *

У п’ятницю рано-пораненьку

Розтоптали вони полки погані,

Полки половецькі,

Стрілами у полі розсипались,

Умикали красних дівчат половецьких,

Тканинами, оксамитами та кожухами,

Ще й уборами пишними половецькими

Мости по болотах вимощували.

Багряне древко, а корогва біла,

Багрян бунчук, а держало срібне

Відважному Святославовичу!

Дрімає в чистому полі

Олегове гніздо хоробре,

Далеко залетіло-залинуло!

Не вродилось воно кривду терпіти

Ні від сокола, ні від кречета,

Ані від чорного того ворона,

Від поганого половчанина!

Біжить Гзак, сірим вовком стелеться,

Кончак слід йому показує

К Дону великому.

Ой рано вранці-пораненьку

Кривава зоря світ-день ізвістує,

Чорні хмари находять з моря,

Чотири сонця закрити хочуть.

Трепече в них синя блискавка —

Бути грому великому,

Литися дощеві стрілами

З Дону великого.

Тут же то списам поламатися,

Тут же то шаблям пощербитися

Об шоломи половецькі

На річці Каялі

Близько Дону великого!

О Руська земле,

Уже ти за могилою!

Се вітри, внуки Стрибогові,

Віють з моря стрілами

На хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде,

Вода в ріках каламутиться,

Порохи поле вкривають,

Гомонять стяги,

Половці наступають від Дону,

Від Дону, та й від моря,

І відо всіх сторін широких,

Обступили полки руські.

Діти бісові поле чисте

Криком перегородили,

А хоробросильні русичі

Своїми щитами багряними.

Славний яр-тур Всеволоде!

Стоїш ти на полі ратному,

Сиплеш на воїнів стрілами,

Гримиш об шоломи