сморід газів у ледь тремтячому повітрі. Що я зробив би, якби мені було тридцять років? Ет, замість сушити голову, краще застебнути штани і їхати далі. У темряві ключ запалювання впав між педалі, і я, щоб не вмикати світла, знайшов його навпомацки. Далі їхав ні сонний, ні тверезий, ні злий, ані спокійний — якийсь відчужений, зм’яклий і трохи спантеличений. Світло ліхтарів, вливаючись крізь вітрове скло, вибілювало мої руки на кермі й тікало назад, дороговкази випливали назустріч, мов привиди, а стики бетонних плит озивалися м’яким перестуком. Тепер треба направо, на кільце, щоб в’їхати в Рим із півночі, так само, як він. Я зовсім не думав про нього, для мене він був лише одним з одинадцяти, а всі його речі віддано мені абсолютно випадково. Ренді наполягав на цьому і, очевидно, мав рацію. Якщо вже щось робити, то робити якнайретельніше. Мене не бентежило, що я користуюся сорочками й валізами померлого, в перші дні було трохи не по собі лише тому, що це чужі речі, а зовсім не тому, що їхній власник помер. Траплялися зовсім безлюдні відтинки траси, й мені все ніби чогось бракувало. Крізь опущені шибки до кабіни линуло наповнене пахощами квітів повітря; добре, що на трави впала ніч. Я навіть перестав підшморгувати. Психологія психологією, але все вирішив катар. Я був у цьому певен, хоч мене переконували в протилежному. І як добре подумати, то воно так, бо хіба ж на Марсі є трава? Отже, чутливість на пилок зовсім не ґандж. Так то воно так, але ж десь у примітках моєї персональної справи мусило бути зазначено: “алергік”, тобто неповноцінний. А отже, резервний. Це те саме, що найкраще підструганий олівець, яким врешті-решт не поставлять і крапки. Христофор Колумб у резерві — гарно звучить, чи не так?

Навпроти сунула довга колона, й кожна машина сліпила очі. Доводилося по черзі заплющувати то праве, то ліве око. А чи не заблукав я часом? Якось не помітив, що з’їхав з автостради. Та мені стало байдуже, ну й що такого? Їдь собі в ніч, та й годі. У скісному світлі високого ліхтаря з’явилася таблиця: “ROMA TIBERINA”^[6]. Нарешті. Нічний Рим з наближенням до центру сповнювався світлом і рухом. Добре, що готелі, які я мав відвідати, розташовані неподалік один від одного. В кожному з них тільки руками розводили — місць немає, сезон у розпалі, і я знову сідав за кермо. В останньому готелі був вільний номер, але я зажадав тихого, в боковому крилі, портьє витріщився на мене. Я з жалем хитнув головою й повернувся до машини.

Порожній тротуар перед готелем “Хілтон” заливало яскраве світло. Зупиняючись, я не помітив “крайслера”, й мене вразила думка, що вони десь зазнали аварії, тому я й не бачив їх дорогою. Машинально зачинив дверцята й у віддзеркаленні, що ковзнуло по шибі, зауважив “крайслера”. Він зупинився за стоянкою, в півтіні між ланцюгами й знаком заборони стоянки. Я рушив до готелю. Темний “крайслер” здавався порожнім, але одна шиба була навівопущена. Коли я проходив кроків за п’ять від нього, там зажевріла цигарка. Хотілося хоч рукою махнути, але я стримався, рука лише здригнулась, я пхнув її в кишеню й увійшов до холу.

Цей незначний інцидент означав лише кінець одного розділу й початок наступного, але в холодному повітрі ночі все набувало надприродної виразності: силуети машин на стоянці, моя хода, візерунок бруку. І те, що я не зміг привітати їх навіть помахом руки, викликало роздратування.

Досі я дотримувався хронометражу, як учень розкладу, не замислюючись по-справжньому над тим, що людина, яка переді мною їхала цією дорогою, так само зупинялася, пила каву, кружляла нічним Римом від готелю до готелю, закінчила свій шлях у “Хілтоні”, бо звідти вона вже не вийшла. Лише зараз у ролі, яку я грав, мені вчувся глум, кинутий долі виклик.

Молодий швейцар у рукавичках, манірний від своєї значущості, а може, просто зі сну, вийшов за мною до машини й узяв запорошені валізи, а я бездумно всміхався його блискучим ґудзикам. У холі було безлюдно, другий здоровило поставив мій багаж у ліфт, і той задзенькотів, наче музична шкатулка. Мене ще тримав у полоні ритм дороги, засівши в голові надокучливою мелодією. Швейцар зупинився, відімкнув подвійні двері, засвітив світильники й верхнє світло у спальні й кабінеті, поставив валізи й залишив мене самого. З Неаполя до Рима — рукою подати; однак я відчував втому, не таку, як завжди, а напружену. Мені було дивно. Почував себе так, наче чайною ложечкою випив банку пива — ледь п’янка порожнеча. Пройшовся кімнатами. Ліжко низьке, отже, під нього зазирати не треба, відчиняв шафи, добре знаючи, що в жодній з них не зачаївся вбивця, — коли б то було так просто! — але я діяв так, як мав діяти. Підняв простирадло — подвійний матрац, регульоване узголів’я, якось не вірилось, що я можу не встати з цього ліжка. Ну, як так? Людина створена зовсім недемократично. Центр свідомості, голоси справа і зліва — все це лише видимість парламенту, є ще катакомби, які потрясають людиною. Євангеліє від Фрейда. Перевіривши кондиціонер, відкрив і закрив жалюзі, стелі гладенькі, ясні — куди там корчмі “Під Трьома Відьмами”. Там же виразна, відверто жахлива небезпека — балдахін над ложем, який спадає на того, хто спить, і душить його. А тут ні балдахіна, ні пишної романтики. Крісла, письмовий стіл, килими — все підібрано зі смаком, звичні елементи комфорту. Чи вимкнув я освітлення в машині?

Вікна виходили на інший бік, тож я не міг перевірити, але здається, що вимкнув. А коли й забув, то хай у Гертца серце болить. Я завісив штори, роздягнувся, недбало відкинувши штани й сорочку. Обережно зняв датчик. Після душу треба буде прикріпити знову. Відчинив більшу валізу. Коробка пластиру лежала зверху, але ножичок не було. Я стояв посеред кімнати на пухнастому килимі, в голові трохи тиснуло. Та вони ж у портфелі! Я нетерпляче смикнув замок, разом з ножичками випала реліквія — залите в пластик жовте, мов Сахара, фото Синуса Аврори, мій планований посадочний майданчик номер один. Фото лежало на килимі біля моїх босих ніг, прикре, безглузде і значуще. Взявши його, я знайшов при яскравих лампах денного світла десятий градус північної широти й п’ятдесят другий східної довготи, а вище — патьоку Босфору Прикрашеного з тропічною формацією під ним. Місця, по яких я міг би пройти. Постоявши трохи, я, замість сховати фото до валізки, поклав його на нічний столик обіч телефону й пішов у ванну.

Душ працював чудово, вода била сотнями гарячих цівок. Цивілізація починається з протічної води. Каналізація в палаці царя Міноса на Кріті. Котрийсь із фараонів звелів зліпити з бруду, що змивали з нього протягом усього життя, цеглину, й покласти в узголів’ї смертного ложа. Кожне обмивання трохи символічне.

Ще хлопцем я