листочки і простягали гілки крізь іржаву огорожу.

Понюхала їх, погладила і, наспівуючи, вибігла стежиною на самісінький верх руїн. Звідсіля вже було видно рівно вишикувані танки і вцілілі від вогню казарми.

Вартовий впізнав її, усміхнувся і взяв карабін на караул. Вогник з суворою міною відповіла на ці генеральські почесті й весело запитала:

– Не втекли без мене?

– Ні, всі дома.

Дівчина попрямувала проходом між танками й будинком, зазираючи у відчинені навстіж по-весняному вікна, які, хоч це й перший поверх, були прорубані надто високо, щоб могла заглянути через них досередини кімнати. Зупинившись біля третього, вона почала прислухатися. За вікном насвистував Густлік. Маруся обсмикнула святково випрасуваний мундир, розправила зборки під поясом і різко вигукнула:

– Екіпаж, до бою!

Перший блискавкою вистрибнув Шарик з власним нашийником в зубах, а за ним у вікні з'явились усі три танкісти з шоломами.

– Маруся! Вогник!

– До обіду я вільна…

Янек притьмом стрибнув через підвіконня.

– Я духом! – загукав і зник у танку.

– А я гадав, що підеш зі мною на прогулянку, – поремствував Григорій.

– Або зі мною, – докинув Єлень.

– Я з тим, хто найпрудкіпгяй. Втрьох залишаєтесь на танку?

– Четвертого треба… – Густлік озирнувся довкола, щоб ніхто-не підслухав, і додав таємничо: – Казали мені, що то буде Віхура, тільки в нього тут не все гаразд, – пояснив він жестом і прижмурив око.

– Хіба що ти б до нас пристала, Марусе, – підказав Григорій.

– Таке скажеш, дівчині не личить… – Маруся заша-рілась і, щоб змінити розмову, зиркнула в бік «Рудого», – чого він там.

– Мабуть, шапку. Там усе наше майно, – почав пояснювати Густлік. – Тільки спимо у кімнаті, але це дуже по-дурному, хай йому грець.

– Невигідно, – докинув Саакашвілі. – Надто м'яко. Тільки коли викинув подушку і підклав кобуру під голову…

Янек чув усю цю розмову з башти танка, де саме приміряв військового кашкета перед дзеркальцем, прилаштованим на гарматному затворі, викладав над лобом біляві кучері. Коли Єлень сказав про четвертого, він споважнів і подивився на причеплену до броні фотокартку колишнього командира та на його два хрести – «За відвагу» і «За бойові заслуги». Так задумався, дивлячись в обличчя мертвого друга, що навіть не чув жартів Григорія про те, як Марусю прийматимуть до екіпажу.

– Янеку! Йди-но сюди.

– Іду!

Виліз у люк, вистрибнув на броню, а звідти на землю.

Коли брав Марусю під руку, вибачливо посміхаючись, засалютував друзям.

– Можеш не квапитись, – сказав йому на прощання Єлень і поклав важку долоню на плече грузина. – В разі чого, удвох дамо собі раду.

Якусь мить ще давились їм услід через вікно.

– А я один, – зітхнув Григорій.

– Не журися. Ще тільки одна річка – й війні кінець. А потім баби правитимуть і навіть незчуєшся, як вони тебе обкрутять.

Йшли поруч одне біля одного, безлюдною, скаліченою снарядами вулицею визволеного Гданська. Збентежені не стільки близькістю, скільки незвичною для солдатів тишею, мовчали. Шарик бігав навколо, зупинявся перед ними, дивився то на Янека, то на Марусю і підохотливо гавкав.

Собака, в житті якого все. було ясне, а голод, ситість, ненависть і любов мирно уживалися поруч, дивувався і не розумів заплутаних людських справ. Звідки міг він знати, що про речі, здавалося, прості й зрозумілі кожному, хто раз цю пару побачив навіть здалека, найважче говорити саме їм обом. Найважче, бо не знають, як кількома словами висловити велике почуття. А говорити довго і барвисто не вміють, бо звикли до коротких команд, до окликів, що мусять бути швидшими за кулі.

Квітневий вітер, солонуватий від запаху моря, теплою долонею пестив їхні обличчя, тихенько нашіптував у вуха. На перехресті Вогник врешті наважилась, уповільнила ходу, щоб сказати, але в останню мить роздумалася.

– Ходімо над море, – запропонувала, знімаючи з голови берета.

– Гаразд, але спершу покажу тобі дім.

– Покажи, – подала йому руку.

Він повернув у розбиту браму, обережно провів дівчину під навислою брилою поруділого залізобетону і далі ущелиною поміж купами руїн – на подвір'я, заросле пожовклою торішньою травою. Там стояло деревце, вкрите першою весняною зеленню, і Шарик побіг до нього.

– Ми тут жили утрьох. – Янек показав порожні прямокутники вікон на другому поверсі. – Давно, давно, до війни.

Маруся зняла йому кашкета, пригладила чуба, поклавши руки на плечі, сказала:

– Ти знайшов батька. А я – зовсім сама.

– Ні, Вогнику. Саме тут, біля моєї мами, я хотів попросити тебе… Обіцяймо одне одному, що будемо разом назавжди.

– То не так легко, – тихо відповіла дівчина.

Тримала в руках Янекового кашкета й свого темно-синього берета з червоною зіркою, – підняла їх, мов показуючи, що належать до різних армій.

– Так потім, – уперто покрутив головою Янек, розчісуючи пальцями чуприну.

– Війна ще триває, а солдатський день буває часом, як рік: сум і радість, зустріч і розлука, життя і…

Приклав палець до її вишневих теплих губ, щоб стримати слово, якого солдати стараються не вимовляти вголос. Про смерть кажуть – вона. Так само в сиву давнину люди уникали вимовляти імена грізних божеств, щоб не дратувати їх, не накликати ненароком.

На вулиці деркотів автомобільний мотор, водій безнастанно сигналив, щось вигукуючи. Янек тільки тепер збагнув, що то його кличуть.

– Янеку! Взводний Кос!

Хлопець схопив кашкета, рвучко натяг на голову й вибіг на вулицю. Слідом Маруся, а за ними пес, стривожений раптовою поспішністю.

Біля тротуару стояв яскраво-зелений вантажний автомобіль. З кабіни виглядав Віхура.

– Здрастуйте. Привіт, Вогнику! – гукав весело. – Шукаю вас і шукаю. Обережно! Тільки-ню пофарбований, – застережно підвів палець. – Клята фарба, не хоче сохнути…

– Тобі чогось треба? – урвав його Кос.

– Звичайно. Слухайте: пливу вгору Віолою на баржі, по борошно. Сонце, весна і таке інше. Гайда разом?

– Охоче, та чергування в госпіталі.

– Я – ні. Сьогодні урочиста перекличка на Довгому Ринку, а завтра ввечері -бал.

– До того часу повернемося.

– Ну, то бувайте. – Віхура засалютував і, вмощуючись у кабіні, вдарився тім'ям у раму, зморщив кирпатого носа. – Привіт, Коси! – гукнув, додав газу, і машина зірвалася з місця.

Лице Янекові проясніло.

– Може б, його до екіпажу? Варшав'янин, кмітливий хлопець.

– Так, Янеку. Звичайно, нікого іншого, тільки Ві-хуру.

– Чула, як він нас назвав? Обіцяй, що зразу ж після війни.

– Чула. Обіцяю.

Простягла.до нього руки, а він міцно вхопив дівочі долоні й не пускав, стискаючи, мов гранату, з якої знято запобіжник, дивлячись у раптом потемнілі зелена очі під чорними, вигнутими, як монгольський лук,