він не бачив достовірних доказів розстрілу і поховання 70.000 жидів, гітлерівських жертв у Бабиному Яру. Тому й ця газета зігнорувала число 100.000 жертв, подане совєтами (прокурором Смірновим) на Нюрнберзькім суді. До теми Бабиного Яру від 1943 року вернулися аж через чверть століття.

Якою сумнівною є історія знищення жидів в Бабиному Яру, показують різні цифри жертв у різних енциклопедіях. Ніяких жертв не вказано в енциклопедіях В. Кубійовича: паризькій 10-томовій, і Народного Союзу — однотомовій, а у торонтонській подано число 3.000. Газета «Свобода» з 1.ХІІ.95 подала 10.000. У різних жидівських енциклопедіях подаються числа від 34.000 до 100.000. У описах Товариства «Бабин Яр» у Києві та Іваном Дзюбою подано 260.000, а В.Коротич подає рівно 300.000. Через брак згоди на сьогоднішній день побудовано кілька пам'ятників жертвам Бабиного Яру у Києві, причому в різних місцях, тому що проектанти не були певні щодо місця розстрілу. Газета «Новоє русскоє слово» (5.V.96) домагалася побудови ще одного!

Археологічних розшуків у Бабиному Яру ніколи не роблено, а навпаки перегороджено яр греблею і залито земляним мулом. У 60-х роках гребля тріснула, внаслідок чого загинуло багато киян. Згодом знову пробували заповнити Бабин Яр землею, але він виявився надто великим.

Історичні паралелі зі Львовом вказують, що німці згуртували усіх 50.000 жидів в Києві поблизу жидівського кладовища, поміж Бабиним та Реп'яхівськими ярами, тут їх пограбовано — забрано багато золота і дорогоцінностей. Жінок і стариків вивезено до гетто в спорожнілому Мінську, а здорових заганяли до таборів праці й будівництва військових доріг.

Доповідач звернув увагу слухачів, що страждальницькі вигадки в історії жидів — це явище не нове. Жидівські хронікарі описали Б.Хмельницького як «кривавого Хмеля», котрий нібито забив сотні тисяч невинних жидів. Насправді козаки і повстанці Хмельницького жидів не вбивали, хіба що в тому випадку, коли ті ховалися у фортецях з поляками, як ворожі колаборанти. Міністром скарбу Хмельницького був жид, як і деякі полковники; тож він не був і не міг бути антисемітом.

Під час першої світової війни такі американські політики як Мартін Гленн усно і письмово розпиналися про 6.000.000 жидів та 800.000 їхніх дітей, жертв «голокосту» в Польщі і Україні. 30 листопада 1918 року (це не помилка!) «Нью-Йорк Таймc» писав, що 1100 жидів спалено живцем у синагозі у самому Львові! Одначе жидівське старждальництво на це не має документальних доказів. Кількість жертв Аушвіцу офіційно зменшено з 4.000.000 на 650.000 у 1994 році. Число жертв Треблінки з 3.500,000, на вересень 1944 р., єрусалимський суд зменшив до 890.000 у 1987 році. Байку про роблення з жидів мила Ізраїль відкликав 5 травня 1990 року.

Міф про найбільшу катастрофу жидів за історію людства у Бабиному Яру тріснув як мильна булька у березні 1996 року після виявлення іншої сторони медалі в статтях у «Вечірньому Києві». Після першої публіцистично-інформативної статті Володимира Кательницького, голови Братства Святого Андрія у Києві, у «ВК» та коментарів до неї Григорія Мусіенка, жидівські товариства звернулися до прокуратури з вимогою покарати газету й авторів. 6 лютого 1996 року прокуратура Києва визнала скаргу жидівської громади за безпідставну, необґрунтовану історичними доказами. Після того «ВК» надрукував докладну чотиристорінкову статтю історика Тетяни Тур, що справила велике враження в усій Америці. У відповідь «українець» — поет Віталій Коротич негайно напався на ту статтю. В «Новому руському слові» (Нью-Йорка), найбільшій у світі жидівській щоденній газеті США, Коротич, режисер телефільму «Бабин Яр», колишній редактор московського тижневика «Огоньок», таврував пані Т.Тур у великій статті, але забув чи не зміг навести в приклад хоч одної помилки авторки. Він також вирішив, що зважаючи на ерудицію автора статті «Правда про Бабин Яр» та розголос про неї в Україні і світі, вона написана досвідченим пропагандистом, колишнім президентом України Леонідом Кравчуком, а не Т.Тур(!).

Згодом у Парижі з трьома статтями підряд виступив у квітні з гострою критикою статті «Правда про Бабин Яр» «українець-марксист» Леонід Плющ. В «Українському слові» Плющ до найдрібніших подробиць «перевірив» статтю Тетяни Тур, та довів, що в одному місці бракувало дужок, а в другому — вжито слова «скоїв» замість «скроїв», і що Єфім Флорізман є членом СПУФ-у (справді він дописує в Нью-Йорку до тижневика «Еврейский мир» і мешкає в США).

Ще Л.Плющ старався довести, що Т.Тур пише неправду, що нібито Докія Гуменна у грубій книжці «Хрещатий Яр» про окупацію Києва описала Бабин Яр у півреченні. У статті «Обережно — фальсифікат» в «Українському слові» Плющ наполягає, що Бабин Яр описаний Гуменною в п'яти реченнях на різних сторінках. Одначе з наведених сторінок Плющем з «Хрещатого Яру» ясно, що він або не розуміє, що там написано, або обманює читача «Українського слова». На тих сторінках є натяки на гітлерівські варварства, але опису Бабиного Яру немає.

Доктор Драган у доповіді звернув увагу, що про жидівські антиукраїнські брехні важко переконати генерацію українців, яка вихована у американських школах. У їхні голови втовкмачено, (запрограмовано), що їхні діди і батьки були причетними до винищування жидів. І майже неможливо переконати, що «голокости» жидів першої світової війни та «Голокост» другої світової війни перебільшені майже в 10 разів.

Доповідач звернув увагу та обговорив справу підручників історії України. Д-р Драган вважав за конечне звернути увагу і зусилля на правдиве навчання української історії у рідних школах внуків присутніх в залі. Це можна осягнути через видання додатку до теперішніх (застарілих) книжок з історії України для дітей та дорослих.

Адже підручник «Історія України» найбільш вживаний у рідних школах у США, є перевиданням аж з 1938 року. Новітню історію України у цій книжці доповнив у кінці 1970-х років д-р Петро Ісаїв. Одначе, він словом не згадав жидівської проблематики, немов жиди й не були нашими 1000-літніми сусідами. У цьому застарілому підручнику, виданому 1979 року (3000 примірників), покійний д-р Петро Ісаїв присвятив німецькій окупації України ледве три з половиною сторінки (1,5 %) тексту з тисячолітньої історії українського народу.

Ще гірша справа з підручником «Історія України» для дітей Антона Лотоцького, виданим 1991 року завдяки старанням і жертовності Миколи Мельника з Канади. 100000 примірників видало Івано-Франківське товариство «Просвіта». Підручник має 250 сторінок, історії XX-го століття автор присвятив 10 (десять) сторінок, а другій світовій війні — півтори сторінки (0,7 % тексту). Іменника або слова «жид» у тому підручнику ми досі не відшукали. Натомість