ніж будь-коли. Поллі спочатку не дуже злякалась, але згодом і вона зіщулилась. Перше, що вчинив дядько Ендрю, то це метнувся навпростець до відчинених на коридор дверей, зачинив їх і повернув у замку ключа. Тоді обернувся, пронизавши дітей поглядом своїх світлих очей, і широко ошкірився на всі зуби.

— Тепер, — протягнув він, — моя немудра сестриця не зможе до вас дістатися!

Діти зовсім не сподівалися подібного вчинку від дорослого. Поллі перехопило подих. Вони з Диґорі почали задкувати до тих дверцят, через які увійшли до кімнати, та дядько Ендрю й тут виявився спритнішим за малих дослідників. Він випередив їх, затраснув дверцята, повернувся, став перед дітьми, потер руки і хруснув довгими і білими як крейда пальцями.

— Я просто в захваті, що бачу вас! — вимовив він. — Двійко дітей — це якраз те, що мені потрібно.

— Пане Кеттерлі, будь ласка, — попрохала Поллі, — мені треба йти додому. Чи не будете Ви такий ласкавий випустити нас звідси?

— Поки що ні, — відповів дядько Ендрю. — Це занадто зручний випадок, щоб його проґавити. Мені потрібні двоє дітей. Бачите, я дійшов до середини великого експерименту. Я проводив його на морських свинках і, здається, справа пішла. Але що з того, коли морські свинки не можуть нічого розповісти. А я не можу їм пояснити, як повернутися назад.

— Послухайте, дядьку Ендрю, — обізвався й Диґорі, — вже обідня пора і зараз нас почнуть шукати. Ви мусите нас відпустити.

— Мушу? — здивовано перепитав дядько.

Диґорі та Поллі блискавично переглянулися. Вони не наважилися заперечити жодним словом, проте їхні погляди промовляли: «Нічого страшного?» та «Треба його вблагати».

— Якщо Ви дозволите нам зараз піти на обід, — знову почала Поллі, — то по обіді ми зможемо повернутися назад.

— Але як я знатиму, що ви повернетеся? — запитав дядько Ендрю з хитруватою посмішкою. Потім він, здавалося, передумав. — Ну добре, добре, — мовив він, — якщо ви дійсно мусите йти… я гадаю, що таки мусите. Не можна ж сподіватися, що двоє таких молодих людей, як ви, знайдуть для себе щось веселе у спілкуванні з таким старим нікчемою, як я, — Він зітхнув і продовжив далі. — Ви собі не уявляєте, яким самотнім іноді я буваю. А зрештою, яке це має значення? Ідіть собі обідати. Але хочу зробити вам подарунок перед тим, як підете — не щодня ж у моє лігво приходить маленька гостя, особливо, якщо можна так висловитися, така приваблива юна панночка, як Ви.

Поллі почала схилятися до думки, що насправді він, мабуть, не зовсім божевільний.

— То як, моя люба, хочеш перстеника? — звернувся дядько Ендрю до Поллі.

— Ви маєте на увазі одне із тих жовтих чи зелених кілець? — пожвавішала Поллі. — Як гарно!

— Не зелене! — відповів дядько Ендрю. — На жаль, зеленого персня віддати не зможу. Але я дуже радо, від усієї душі, подарую тобі один із тих жовтих. Підійди і приміряй.

Тепер Поллі остаточно позбулася страху і була переконана, що старий добродій зовсім не божевільний. Окрім того, всі ті перстеники випромінювали якусь дивну звабу. Дівчинка рушила до таці.

— Ага! Тепер я знаю, — вигукнула Поллі, — той джумкотливий звук долинає звідси. Здається, це перстені так бринять.

— Яка багата уява, моя люба, — засміявся дядько Ендрю. Сміх звучав досить природно, але Диґорі побачив нетерплячий, майже жадібний вираз його обличчя.

— Поллі! Не роби дурниць, — вигукнув хлопець, — нічого не чіпай!

Але було запізно: якраз коли він це вигукнув, Поллі торкнулася до одного із перстінців і — миттєво, без спалаху, без шуму і взагалі без будь-якого попередження — дівчинка зникла. Диґорі і дядько залишилися у кімнаті вдвох.

Розділ 2. Дигорі та його дядько

Це сталося так раптово, так ні на що не було схоже (бо навіть у нічних жахах із Диґорі не траплялося нічого подібного), що з переляку хлопець аж зойкнув. Дядькова рука негайно затулила йому рота.

— Цить! — зашипів дядько Ендрю йому на вухо. — Якщо почнеш галасувати, то почує мама. А ти знаєш, що може вчинити із нею переляк.

Як розповідав згодом Диґорі, від такої небаченої капості йому аж стало зле. Та, звісно, більше він не кричав.

— Отак ліпше, — мовив дядько Ендрю. — Ти міг би все зіпсувати. Коли вперше спостерігаєш чиєсь зникнення, воно справді вражає. Навіть я здригнувся, коли це сталося із морськими свинками — якраз минулої ночі.

— Отоді, коли Ви скрикнули? — спитав Диґорі.

— А ти чув? Сподіваюсь, ти не шпигував за мною?

— Певно, що ні! — обурено вигукнув Диґорі. — Але що сталося з Поллі?

— Привітай мене, мій любий хлопчику, — урочистим тоном промовив дядько Ендрю, потираючи руки, — мій експеримент завершився успішно. Дівчинка щезла… пропала… геть чисто зникла із цього світу.

— Що Ви з нею зробили?

— Я перемістив її… гм, так би мовити… в інше місце.

— Що це означає? — запитав Диґорі.

Дядько Ендрю вмостився у фотелі і сказав:

— Добре, я розповім тобі. Ти чув коли-небудь про стару пані Лефей?

— Якась двоюрідна прабабця чи хто, — спробував згадати Диґорі.

— Не влучив, — відповів дядько Ендрю. — Вона була моєю хрещеною. Отам на стіні її фото.

Диґорі обернувся і побачив вицвілу фотокартку: там була стара пані в чепчику. Тепер він пригадав, що бачив одного разу світлину тої пані: картка лежала у старій шухляді вдома у селі. Він запитав тоді маму, хто це, але мама, здавалося, не бажала розповідати про цю жінку. «Ця пані зовсім негарна, — подумав Диґорі, — хоча, зрозуміло, серед тих давніх фотокарток одна могла і не вдатися».

— Дядьку Ендрю, — запитав хлопець, — було… чи не було в ній чогось недоброго?

— Ну, — захихотів дядько Ендрю, — то залежить від того, що ти називаєш недобрим. Люди такі обмежені… Вона, звичайно, зробилася дуже дивною наприкінці життя і чинила такі дурниці… За що її і запроторили.

— У психлікарню, певно?

— О, ні, ні, ні, — обурено заперечив дядько Ендрю, — нічого подібного. Лише в тюрму.

— Стривайте, — вигукнув Диґорі, — а що ж вона натворила?

— А-ах, бідна жінка, — відповів дядько, — вона була зовсім немудра. Там було стільки гарних розмаїтих речей… нам не треба було всім захоплюватись… Вона завжди була доброю до мене.

— Послухайте, як це все стосується до Поллі? Я наполягаю, щоб…

— На все свій час, мій хлопче, — спокійно продовжував дядько Ендрю. — Перед смертю пані Лефей випустили, і я був одним із небагатьох, кому в останні місяці життя вона дозволяла приходити. Розумієш, вона зневажала простакуватих невігласів. Я також. Але ми обоє цікавились певними речами. За кілька днів до своєї смерті вона сказала мені, щоб я заліз до старого бюрка у її будинку, відчинив там