- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (272) »
Богомил Райнов ПАН НІХТО
Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Господин Никой. — София, Народна младеж, 1967.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Вечірнє небо над Афінами казкової краси: темно-синє, безмежне, усіяне великими мерехтливими зорями. Трохи інакшим видається воно, коли дивитись на нього крізь тюремні грати. А я саме крізь них і дивлюся на небо. Тому мені зовсім байдуже до мерехтіння південних зірок. Я припав до грат лише для того, аби не чути нестерпного смороду сечі, якою просякли камера. — Нікчемний зраднику! — чую позад себе хрипкий, утомлений голос. Я не відповідаю; припавши до грат, жадібно вдихаю нічну прохолоду. — Ми гниємо у в'язницях за соціалізм, а такі зрадники, як ти, тікають від нього! — чую той самий голос. — Заткни пельку, тварюко! — кидаю у відповідь, не обертаючи голови. — Мерзенний, нікчемний зрадник — ось хто ти! — знову чується із глибини камери. Отак знехотя ми обмінюємося «люб'язностями» вже п'яту добу. Відтоді, як його посадили в цю камеру і я необачливо прохопився, що втік з Болгарії, цей тип безперервно обзиває мене негідником і запроданцем. Він нібито македонець десь з-під Салонік, видає себе за визначного революціонера, та, мабуть, це звичайнісінький провокатор, якого підсадили до мене. Я зовсім не цікавлюсь ним і міг би терпляче слухати його лайки, якби він хоч трохи урізноманітнював їх. Погодьтесь, коли тобі, як з тієї зачовганої пластинки, сто разів на день повторюють одне й те саме: «Нікчемний зрадник», — це, зрештою, набридає. Мій сусіда ще раз промовляє завчену фразу, та я не реагую. Він замовкає. Я рвучко обертаюсь і од вікна прямую до дерев'яних нар, засланих смердючою ковдрою. Це моє ліжко. Свіже повітря подіяло на мене, як снотворне, і я випростуюсь на нарах, щоб хоч трохи покуняти, доки мене не збудять. Бо ж, помітивши, що я заснув, мене відразу зганяють з нар, ведуть до пустої напівтемної кімнати і там спрямовують у вічі яскравий промінь настільної лампи і починають обстрілювати запитаннями, такими ж одноманітними, як лайка мого набридливого співмешканця: «Хто послав тебе за кордон?», «З ким тобі наказано зв'язатися?», «Які маєш завдання?». На кожне з цих запитань я щоразу відповідаю однаково. Та кожна моя відповідь неодмінно породжує нове запитання, наступна відповідь — ще запитання, і так триває годинами, аж поки від надто яскравого світла в мене перед очима починають спливати червоні кола, а від утоми тремтять коліна. Іноді котрийсь із допитувачів зненацька підхоплюється з місця і горлає мені в обличчя: — Ач! А минулого разу ти казав зовсім інше! — Нічого іншого я не казав, — спроквола відповідаю, силкуючись утриматись на ногах. — Я не міг говорити нічого іншого, бо все, що сказав, — свята правда. Часто допитувач виявляється менш витриманим за мене і дає волю своїм нервам, нагороджуючи мене кількома ляпасами. — Хочеш нас обдурити? Кроть твою ма! Зараз я покажу тобі, як розмовляють з такими, як ти, брехунами! Якщо ж не зважати на ці відхилення, допит загалом ведеться одноманітно: ті самі запитання і однакові відповіді. А за кілька годин, як тільки допитувачі помітять, що я задрімав на своїх смердючих нарах, починається все з початку. Але сьогодні події розгортаються трохи незвично. Мене привели не у велику напівтемну кімнату, а в іншу — значно меншу. За столом стояв низенького зросту, опецькуватий чоловік з лискучими залисинами. Він подав знак конвоїрові залишити нас, показав мені на стілець і вийняв з кишені сигарети. Перша сигарета за шість місяців! Добре, що я сів, бо інакше, напевно, втратив би рівновагу від запаморочення. Опецькуватий терпляче ждав, поки я кілька разів затягнувся сигаретою, а тоді добродушно всміхнувся й проказав: — Вітаю вас. Нарешті ваші муки скінчились. — Тобто? — Ми повертаємо вас до Болгарії. Я так щиро жахнувся, що, якби чоловік за столом був ідіотом, то й тоді б помітив це. Однак він удав, ніби нічого не бачить, хоч насправді уважно пильнував за мною. — Ну то як, задоволені? Я помовчав, мовби опановуючи свій переляк. Потім машинально відклав сигарету і сказав: — Отже, повертаєте, щоб мене ліквідували… Але скажіть, бога ради: яка вам з цього користь?.. — Ну-ну, — заспокійливо махнув рукою коротун. — Ніхто вас не каратиме. В найгіршому випадку трохи всиплють за те, що не виконали завдання. Та ви поясните їм, що у Греції дурнів нема. Так я кажу? І він знову добродушно засміявся. — Стривайте! — схвильовано вигукнув я. — Мене там розстріляють, я знаю це! Благаю вас, не повертайте мене туди! — Можна й так! — погодився раптом опецькуватий. — Але в такому разі ви гнитимете в тутешніх в'язницях. Навіщо нам болгарські комуністи, в нас і своїх вистачає. — Я не комуніст. А то б чого я тікав за кордон? Якщо хочете, тримайте мене у в'язниці, але не відправляйте в Болгарію! У в'язниці людина все-таки живе… — Гаразд, — засміявся коротун. — У вас буде таке життя, що ви самі радніші будете вмерти. — Потім він зовсім іншим тоном додав: — А найкраще — зізнатись у всьому. Зізнайтесь — і я урочисто обіцяю вам, що ми повернемо вас додому. Нічого лихого ми не заподіємо вам: ви ще не встигли вчинити ніякого злочину. Отже, вас негайно відправлять на батьківщину. — Та збагніть ви нарешті, що мені нема в чому зізнаватися! — вигукнув я, втративши терпець. — Кажу вам святу правду: я втік, щоб пожити на волі! Втік, бо там мені не було життя! Я втік, утік, розумієте? Чоловік простяг пухкеньку руку, наче хотів захиститися від моєї істерики, а другою натиснув кнопку. — Виведіть його! Вартовий вивів мене, підштовхуючи в спину. Я йшов довжелезним порожнім коридором, намагаючись угамувати свої думки, а чийсь голос насмішкувато шепотів мені на вухо: «Можеш пожалітися таткові й мамі!» Це сталося в обідню пору. Зараз уже вечір, а мене й досі не чіпають. Немов усі забули про мене, всі, крім мого співмешканця, котрий через кожні п'ять хвилин нагадує мені про те, що я зрадник. Мене облишили. Та я певен: тільки-но спробую заснути, вони зараз же прийдуть і розбуркають мене. Нари огидливо брудні, насичені задавненим смородом людського поту. Я лежу горілиць, — так менше дошкуляє той сморід, — і намагаюсь не думати про те, що чекає на мене. Я вже
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (272) »