дiвочого… А вранцi, змучену, випхнули за дверi…

Тiльки — тiльки свiтало. У лiс до партизанiв, як тiнь, прийшла й сказала: "Сю нiч". Потiм — нiколи нiхто вже не бачив її. Бо нiч була темна, її остання нiч. Спали козаки в сараї i в штабi спали. Як тiнь кралася, — тиша така. Лиш десь у березi блукав хтось, її гукав — може, мати. I враз з усiх кiнцiв спалахнуло: сараї, конюшнi. Кинулись iзсередини до дверей — засунено знадвору, стiни кам'янi: крики, гоготiння полум'я. А з степу тодi ватага партизанiв — з усiх бокiв оточили маіток. Давид iз хлопцями повз ставок саме бiг тодi — на кручi щось майнуло бiля млина… — А! хiба тодi знав! — Мерщiй у двiр гайнули. Захопили штаб, розстрiляли, забрали два кулемети i коней. Потiм до самого свiту шукали Катрю в саду, бiля ставу — не знайшли… Лише днiв через кiлька, — вже в лiсi були, — звiстку сумну принiс Давид (ходив уночi в хутiр на розвiдку): у ставу знайшли утоплену Катрю ковалеву…

I от — плакуча верба бiля млина над урвищем ламаі руки, хитаі головою, мов журить когось: "А — і!.." I шумiли верби хором жiночим, тужливим.

По греблi пройшов Давид повз водяний млин. З — за безлистого саду, як крiзь сивий серпанок, червонiли цеглянi будiвлi. Обiч пiд садом бiлiла хата, челядня, жовтiв невеличкий ожеред соломи. Ближче, — з кузнi вилiтав сизий димок, а раптом не стало, i тодi з кузнi загупало молотом по ковадлу: гуп — дзень.

Хтось живе в економiї.

З греблi Давид просто й звернув до кузнi. Побрiв рудою жаливою та бур'яном понад ставом. Обiйшов ярок, порослий ожиною, молодняком, i пiдiйшов до кузнi — землянки. Молот не гупав. Чути було з землянки — сопiв мiх i гомiн тихий.

Давид спустився сходами в землянку. Бiля горна — коваль.

Так i зарум'янилось лице Давидове радiстю:

— Здрастуйте, дядьку Петре!

— Здрастуй… товаришу! — мовив од горна сивий iз закуреним обличчям коваль, пильно вдивляючись у червоноармiйця. Видно було, що не пiзнав.

А Давид — той одразу впiзнав дядька Петра. А то незнайомi два: хлопчисько дув мiх та якийсь кремезний чолов'яга рудобородий сидiв пiд стiною в солдатськiй ватянцi i в кудлатiй сибiрськiй шапцi. Вiн, видно, помагав ковалевi кувати, а це лише сiв i крутив здоровенну цигарку. Як слинити, пiднiс її до рота, тодi скоса пильно глянув на червоноармiйця бiля дверей. I всi мовчки дивились.

Давид аж усмiхнувся:

— Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!

— Ну от, скажи ти! — здивовано й радiсно аж руки розвiв коваль. — Не признався б — нiяк не пiзнав би. Правда ж, i часу минуло. Це ж парубiйком iще, за денiкiнцiв, як у кузнi за ковальчука працював. Ох, i одчаяка ж був! — Звернувся вже до сибiряка. — Вiд партизанiв був приставлений. А це, мабуть, iз служби?

— Да, прямо з станцiї. Iду — дивлюсь: димок у кузнi. Ви, значить, так i зосталися тут?

Сопiв ковальський мiх, трiскотiло вугiлля, а коваль старий ще вiхтиком покропив його водою i заговорив:

— Вiк в оцiй кузнi, — з дванадцяти рокiв. Усю силу в нiй на цьому ковадлi по шматочку виклав i молотом розплющив, у чересла, в лемешi панськi перекував. Тут i помиратиму. Спасибi, таки вiдчужили хоч хату та кузню, мене надiлили. Кую тепер. А вмру — о, і кому замiстити коваля старого! — I вiн усмiхнувся до хлопця бiля горна, хитнув з батькiвською ласкою головою на нього, замурзаного, як циганчатко. Враз iз горна вихватив червоний шмат залiза на ковадло, — дзень, дзень… Рудий чоловiк тодi взяв молот — гуп!..

Аж iскри по кузнi, аж iржаве шмаття залiза по полицях ожило — задзвенiло.

Давид дивився, як молоток та молот мiсили червоний шмат залiза. Вже буряковий вiн, темнiшаі. Тодi коваль знов у горно його, засопiв мiх.

А тепер i вiн закурить. I, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: "От ще б Степан iз служби повернувся: вже 1902 рiк забрали, а все нема чогось. Та строку Зiнька ще добула б — тодi всi дома б. Давид, мабуть, i не пам'ятаі її?" — "О, чого б же не пам'ятаі!" — "Тодi ще пiдлiтком була, а тепер дiвка вже". Давид почервонiв i щось хотiв спитати, та дядько Петро заговорив:

— Повеснi ж дожилися, — хлiба не стало, та й мусив дитину вiддати за п'ять пудiв жита та чоботята там, хоч старi. Цур їм iз такими заробiтками!

Тодi бородатий чоловiк:

— Е, шкода. За зиму хлiб поїмо, та й знов повеснi — куди б хоч за харч дiтей розiпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш — зад угрузне, зад витягнеш — угрузне голова. А вже нас, так iменно, як трясовина, злиднi засмоктують. Пручаішся, б'ішся, а воно все глибше — по груди, по горло.

З Сибiру ж i вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме пiд голод, — поїли худобу. Лишилися голi — голiсiнькi по чужих хатах. Сiм родин вернулося їх з Зеленого Клину: обухiвськi та з Щербанiвки двi. Ну, дали — таки землi, та що з нею голiруч зробиш, та ще як за десять верстов?

— Тодi ж казав: згуртуймось у колектив та на всiх хоч пару коней залишiмо. Та домагаймось, щоб на хутiр, сюди, виселитись, до землi ближче. Хоч у землянках жили б та завжди б її пiд руками, на очах мали. Та куди тобi — комунiя! А воно, бач, нашi ж таки сибiряки… Оце якось бачився в городi — комуною живуть. "Маяк" пiд Сорочинцями. Добре живуть. А ми домнялись, а тепер…

Давид аж захвилювався радiсно вiд сибiрякових слiв: це ж його мрiя — колектив отут, у дворi. Сказав весело:

— А тепер що ж, дядьку, пiзно хiба, чи що? От землевпорядкування провадитимемо, згуртуімось та й вийдемо на виселок сюди.

Лише рукою махнув сибiряк. I коваль безнадiйно:

— Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування… Тихiн Кожупiний i досi кров'ю харкаі. Що ти хотiв, сину, як мужик темний, а бiля властi — сучi сини та п'яницi.

Тодi Давид:

— Да, у вас тут щось того… Матюха от… Тихо в кузнi. Лише сопiв мiх та трiскотiло вугiлля. Нiхто нi слова. I вже по тому мовчали бiльше. Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкентi, що там по газетах. А за своі життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.

Давид знав, чого це: "Матюха" — страшне було слово для них. I не допитувався дуже — все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. А за цей час… Адже й Матюха колись у партизанах був, а тепер…

Вiн пiдвiвся, кинув цигарку i, мiцно тиснучи руки ковалевi й тому сибiряковi, сказав весело:

— Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотiли, а що бiля властi тут у нас сучi сини та п'яницi — нiяка сила!

Очi з — пiд кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так i розлучилися.

Пiсля курної кузнi морозне осiнні повiтря залило лице Давидовi рум'янцем. Пах бур'яну сухого вiйнув iз давнини, iз спогадiв, якiсь забутi сни. Перед очима просто лiворуч — став за вербами, а обiч ставу — зелена озимина. Отут i виселок, вiд ставу, нижче саду економiчеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очi, дивиться, i в напруженiй уявi — на тому зеленому майданi: халупки, молоденькi деревця понасаджувано. Якихось кротiв