Отто Франком матеріалів створили перший щоденник. Вони внесли свої виправлення, відредагували частини двох різних версій і кілька розповідей, потім поєднали їх в одне оповідання. Втім, згодом деякі видавці піднімали питання, чи використовували Іса і Альберт Коверн оригінальні щоденники, або ж вони взяли тексти із копій, наданих Франком.

Перша версія «Щоденника Анни Франк» була надрукована в 1947 році незначним тиражем — 1500 примірників. У другій редакції щоденника стиль письма Анни і її почерк раптом дозріли. Спочатку в щоденнику були присутні два зразки почерку Анни Франк, які разюче відрізнялися один від одного — спочатку прописом "дорослий" починається 12 червня 1942 року (схожий на почерк літнього бухгалтера) і "дитячий", який, як не дивно, з’явився чотири місяці по тому — 10 жовтня 1942 року складався вже з друкованих літер.

Новий автор переставив, а де-ніде об'єднав записи з різними датами. Щоденник, що вийшов з друку, разом з фінальною частиною містив вже 293 сторінки тексту, який за стилем відповідав найвищим літературним стандартам, а за змістом показував вражаюче яскраву картину історичних подій. Він сприймається як професійна документалістика, а не як щоденник дитини.

Переклади на німецьку та англійську, зроблені в 1950 році, ще менше нагадували твір молоденької дівчинки.

^{Сторінки щоденника, на кожній з яких присутні різні почерки}

У 1956–1958 роках у Європі багато галасу наробив судовий процес за позовом справжнього автора щоденника — відомого письменника і журналіста Мейера Левіна (Meyer Levin) до батька Анни — Отто Франка щодо роялті (прибутку з продажу книги). У результаті Левін відсудив 50.000 доларів як відшкодування «за шахрайство, невиконання грошових зобов'язань і незаконне використання ідеї». Предметом позову в цьому процесі були найбільш драматизовані версії «щоденника», зроблені, зокрема, для кіно-, радіо-, теле- і театральних постановок. Левін наполягав на визнанні своїх авторських прав, і його позов був задоволений Нью-Йорським міським судом. Суд встановив, що Отто Франк пообіцяв заплатити Мейеру Левіну не менше 50.000 доларів за використання діалогів, написаних Левіним, і включення їх до щоденника як інтелектуальної праці його дочки. Потім суддя закрив своїм розпорядженням дані у справі на сто років, тобто засекретив матеріали процесу з котрих можна дізнатися які саме фрагменти «Щоденника» написані Мейером Левіним. Навіть рішення суду, яким підтверджувалась не повна справжність «Щоденника Анни Франк», не набуло широкого розголосу в пресі.

Пізніше стало відомо, що свідком у суді виступала жінка, котра "дитячим почерком" переписувала з машинописних аркушів у зошити те що створював драматург, а Отто Франк лише намагався довести, що гонорар письменнику був виплачений повністю.

Відразу після оголошення рішення суду, щоденники закрили в депозитній скринці в одному з банків Ізраїлю — після чого їх тривалий час не виймали для перегляду, незважаючи на безуспішні спроби дослідників. Отто Франк відмовляв всім зацікавленим особам на прохання перевірити щоденник — незважаючи на зростаючу кількість звинувачень у шахрайстві.

^{Фотографія батька Анни Франк, вклеєна в її щоденник після запису від 7 листопада 1942. На одній сторінці присутні два різних почерки.}

Перші публічні сумніви щодо справжності щоденника Анни Франк з’явилися у двох статтях, опублікованих у листопаді 1957 року в шведському журналі "Фріа Орд" («Fria Ord» — Вільне Слово) під назвою «Єврейська Психея — дослідження навколо Анни Франк і Мейера Левіна». Їх автором був Харальд Нільсен, датський літературний критик, який стверджував, що щоденник набув остаточного вигляду завдяки Мейеру.

15 квітня 1959 в американському журналі "Іканемік Каунсіл леттер" («Economic Council Letter») вийшла компіляція цих статей. У ній зазначено:

"Історія дає нам безліч прикладів міфів, що мають більш тривале і пліднежиття, ніж істина, і які можуть стати більш ефективними, ніж істина.

Ось вже кілька років західний світ знає про одну єврейську дівчинку завдяки підробці під назвою «Щоденник Анни Франк», що претендує на записану особисто нею розповідь. Будь-який проведений літературний аналіз даної книги показав би неможливість написання її підлітком.

Цю точку зору підтверджує рішення міського суду Нью-Йорка, котре заслуговує на увагу, оскільки в ньому постановлено, що батько Анни Франк повинен заплатити добре відомому американському письменникові-єврею Мейеру Левіну 50.000 доларів як гонорар за діалоги, написані тим для "Щоденника Анни Франк". У Швейцарії пан Франк пообіцяв заплатити Мейеру Левіну не менше 50.000 доларів за використання діалогів, написаних Левіним, і включення їх до щоденника як інтелектуальної праці його дочки".

Редакція газети «Федерація» відтворила обкладинку журналу «Лайф інтернешнл» за серпень 1958 р. із зразком почерку Анни Франк і її фотографією, нижче вони розмістили одну сторінку з надрукованого під назвою «Щоденник Анни Франк» рукопису. Було дуже помітно що почерки абсолютно несхожі.

З'ясувалося, що надрукована версія щоденника не відповідає справжній. Докази, зібрані шведським дослідником Дітлібом Фелдерером (Dietlieb Felderer) і доктором Робером Форрісоном (Robert Faurisson) з Франції, показали, що опублікована версія відомого щоденника є літературною містифікацією, хоча деякі фрагменти щоденника реальні, навіть ті, що описують сцени лесбійського сексу (згодом їх видалили).

У квітні 1977 року Дітліб Фельдерер написав Отто Франку листа з проханням дозволити йому приїхати до Швейцарії з групою експертів, для досліджень оригіналу щоденника. Пан Франк відповів відмовою:

«Дорогий сер!

Оскільки я дав Вам всю інформацію з приводу автентичності щоденника в моєму листі від 22 квітня, я не хочу більше вступати в контакт з цього приводу з ким би то не було.

Щиро, Отто Франк, 4 червня 1977 року».

Відомий британський історик Девід Ірвінг казав про «Щоденник Анни Франк»:

"Батько Анни Франк, з яким я листувався протягом декількох років, зрештою дав згоду на лабораторні дослідження рукопису «Щоденника», чого я вимагаю завжди, якщо документ спірний".