обрамлений дрібним піском, усіяний слюдою, гарними камінцями, порфіром, мінливою мармуровою рінню, принесеною сюди зі Швеції водами річки, морською піною, мушлями й водоростями, що їх нагнали в затоку бурі чи то з півночі, чи то з півдня.

Біля підніжжя пагорбів Ярвіс розкинулося село, яке утворюють дві сотні дерев’яних будиночків, де живуть люди, загубившись тут, наче в лісі бджолині вулики; вони, не зростаючи й не зменшуючись чисельно, щасливо скніють, шукаючи собі пожитку серед дикої природи. Замкнуте існування цього села легко пояснити. Мало хто зважується пробиратися поміж рифами до узбережжя й рибалити тут, норвежці здебільшого ловлять рибу біля менш небезпечних берегів, у цьому фіорді цілком удосталь риби, щоб місцеві жителі могли прогодуватися; пасовиська на долинах їм дають молоко й масло, до того ж на кількох чудових полях вирощують жито, коноплю, овочі, що їх вони вміють оберігати від різкого холоду й від короткої, але жахливої спеки; в цій подвійній боротьбі норвежець виявляє неабияку спритність. Брак шляхів сполучення на суходолі, де практично дороги не прокладені, й на морі, де тільки легкі човни можуть пробратися через морські ущелини Фіорду, не дають їм змоги збагатитися, скориставшись зі свого лісу. Потрібні були б величезні кошти, щоб розчистити фарватер затоки й відкрити шлях у глибину суходолу. Дорога з Крістіанії до Дронтгейма огинає весь Стрьомфіорд, перетинає Сіг через міст, прокладений за багато миль вище від водоспаду; схил між долиною Ярвіс та Дронтгеймом поріс величезними непрохідними лісами, а Фальберг відділяють від Крістіанії нездоланні безодні. Мабуть, село Ярвіс могло б підтримувати сполучення з центральною Норвегією та Швецією по річці Сіг, але щоб налагодити зв’язок з цивілізацією, Стрьомфіорду потрібен був би геній. І справді, такий геній з’явився; це був поет, віруючий швед, який помер, захоплено милуючись красою цього краю, наче найкращим витвором Творця.

У наші часи люди, що їх досвід наділив внутрішнім сприйняттям, яке швидко й послідовно всотує в себе, наче з полотна художника, найбільш контрастні краєвиди землі, легко можуть охопити своїм поглядом усю сукупність Стрьомфіорду. Мабуть, тільки вони зуміють пробратися між покрученими рифами перешийка, де вирує море, проплисти на його хвилях уздовж вічних уступів Фальбергу, білі піраміди якого сягають хмарок у завжди перлинно-сірому небі, милуватися гарним плесом затоки, слухати шум Сігу, що котиться вниз довгими струмками й падає на дивовижне скупчення безладно розкиданих дерев, що то стирчать, то ховаються між брилами гнейсу, потім перепочити на мальовничому лоні, яке відкривають присадкуваті пагорби Ярвіса, де буяє багатюща північна рослинність: онде похилилися стрункі, мов дівчата, берези, а там задумливо стоять вікові, із замшілими стовбурами буки; серед чорних ялиць та ланд пурпурового й з різноманітними відтінками вересу проступають усі контрасти зелені й мінливої білини; і нарешті — всі барви, всі пахощі цієї дивовижної, ще непізнаної флори. Окиньте поглядом пропорції цих амфітеатрів, пориньте в хмари, сховайтесь у заглибину між скелями, де перепочивають акули, то вам не захочеться думати ні про багатство, ні про поетичність цієї норвезької місцевості! А чи ваша думка могла б бути така неосяжна, як океан, що омиває цей край, така примхлива, як фантастичні фігури, що їх утворюють тутешні ліси, хмари, тіні й переливи світла? Бачите над узбережними луками, на останній складці землі, яка петляє попід високими пагорбами Ярвіса, дві-три сотні будиночків, вкритих невером — своєрідним покриттям із березової кори? Будиночки зовсім ветхі й пласкі, схожі на розкиданих вітром по листку шовковиці шовкопрядів. Над цими скромними, тихими оселями височіє простенька церква, що так гармоніює з убогістю села. З тильного боку церкви простягся цвинтар, трохи далі стоїть будинок священика. А ще вище, на горбку, видніє єдина тут кам’яниця, яку місцеві жителі назвали шведський замок. І справді, за тридцять років до того, як почалася ця історія, сюди зі Швеції приїхав один багач і, поселившись у Ярвісі, намагався ще дужче забагатіти. Цей будинок, споруджений з метою спонукати місцевих жителів збудувати й собі такі самі оселі, привертав до себе увагу своєю міцністю й довколишнім муром, таким рідкісним у Норвегії, де, незважаючи на силу-силенну каміння, для всіх огорож використовують тільки дерево, яким обносять навіть поля. Отак захищений від снігу, будинок височів на горбку посеред просторого подвір’я. Над його вікнами нависали дашки, своєрідні незвичайні виступи, що спиралися на товсті обтесані ялинові стовпи, які надають північним спорудам архаїчного вигляду. З-під цих дашків дуже легко можна було побачити дику голизну Фальбергу, порівняти неосяжне плесо моря з крихітною пінистою затокою, послухати шум широкої течії Сігу, що здалеку здавалася непорушною, хоч вона й спадала в свою гранітну чашу, обрамлену північним глетчером; нарешті можна окинути поглядом увесь краєвид, де відбудуться надприродні й водночас прості події цієї історії.

Зима з 1799 на 1800 рік була одна з найлютіших, які запам’яталися європейцям; Норвезьке море цілком покрилося кригою у фіордах, що звичайно через могутні прибої не замерзають. Сильний вітер, схожий на східні іспанські вітри, зовсім змів сніг із криги в Стрьомфіорді, скинувши його в глибини затоки. Вже давно жителі Ярвіс не мали змоги бачити взимку, як у дзеркальній гладіні вод відбиваються барви неба — це дивовижне видовище між горами, уступи яких стиралися під товстими шарами снігу й найстрімкіші гребені й найглибші лощинки утворювали лише ледь помітні складки на величезній туніці, накинутій природою на цей краєвид, о цій порі край сумний і монотонний. Довгі струмені води Сігу, що враз замерзли, описували над водоспадом величезну дугу, під якою місцеві жителі могли знайти захисток від вихорів, коли б хтось з них наважився вирушити в мандрівку по цьому краю. Одначе небезпеки, що їх таїли в собі найкоротші подорожі, тримали вдома найбезстрашніших мисливців, бо вони боялися, що не зможуть розпізнати вузькі стежки, які промчали понад безоднями, в ущелинах та по схилах. Тож жодному створінню не подобалася ця біла пустеля, де владно панував північний вітер, час від часу завиваючи. Майже постійно сірувате небо надавало озеру брунатно-сталевих відтінків. Може, подеколи над цією пусткою безкарно пролітала стара гагара, огорнута тим теплим пухом, під периною з якого леліють свої мрії багаті люди, що й гадки не мають, на які небезпеки тепер наражається це пір’я; та цього птаха, схожого на бедуїна, що самотньо долає африканські піски, не видно й не