любові й таланту розуміти мудрість.

Видовисько, яке раптом відкрилося перед зором двох ясновидців, приголомшило їх своєю величчю, бо вони почували себе цяточками, малість яких можна було порівняти лише з крихітною часточкою, що її нескінченна подільність дозволяє людині зачати; тільки Бог може розглядати цю малість, поставлену в нескінченність Чисел, розглядати так само, як він розглядає себе.

Яке приниження і яка велич у цих двох цяточках — Сила й Любов, що їх перше бажання Серафима поставило, немов дві обручки, щоб поєднати неосяжність нижніх світів з неосяжністю верхніх світів!

Вони осягли невидимі зв’язки, якими матеріальні світи пов’язані з духовними світами. Покликавши собі на допомогу високі зусилля найвидатніших геніїв людства, вони віднайшли принцип мелодій, почувши небесні співи, які навіювали відчуття кольорів, запахів, думки і нагадували про незчисленні деталі всіх видів творення, так само, як земний спів оживляє в пам’яті хворобливі спогади про кохання.

Досягши через нечуване збудження своїх чуттів такого стану, якому немає назви в людській мові, вони змогли якусь мить позирнути на Божественний Світ. Там було свято.

Злетілися міріади ангелів, поважних, незворушних, схожих між собою й водночас таких різних, простих, мов польові троянди, великих, мов світи.

Вільфрід і Мінна не побачили, ні як ці ангели прилітали, ні як відлітали, бо вони враз заповнили собою нескінченний простір, як зорі заповнюють своїм сяйвом неосяжний Всесвіт.

Зблиски їхніх діадем спалахували в просторах, немов небесні вогні о тій порі, коли в наших горах запалюється день.

Їхні чуби сяяли світловими переливами, а їхні рухи викликали променисті хвилі, схожі на хвилі фосфоричного моря.

Двоє ясновидців угледіли зовсім невиразного Серафима посеред цих безсмертних легіонів, крила яких нагадували величезні верхівки лісів, що їх розгойдує бриз.

Нараз, ніби із сагайдака, вирвалися всі стріли, духи єдиним подихом прогнали від себе рештки своєї колишньої зовнішності; а Серафим, підіймаючись усе вище, ставав дедалі чистіший; невдовзі лишилася тільки легка тінь від того, що вони побачили, коли він перемінювався: вогняні лінії без жодних туманностей.

Він підіймався, з кожним кругом отримуючи нове обдаровання; потім простір, куди він линув, перетворювався на вищу сферу, де він ставав ще чистішим.

Не стихав жоден голос, гімн ширився в усіх світах.

«Вітання кожному, хто підіймається живий! Ходи сюди, квітко світів! Діаманте, що вийшов з вогню болів, перлино без плями, бажання без плоті, новий зв’язковий між землею й небом, стань світлом! Переможний дух, царю світів, лети до своєї корони! Тріумфаторе землі, візьми свою діадему! Будь з нами!»

В усій своїй красі знову з’являлися ангельські чесноти.

Перше ангельське бажання постало граціозне, наче квітуче дитинство.

Його діяння розсівали довкруг себе сяйво, немов цілі сузір’я.

Його вчинки доброї волі сяяли кольором зоряного вогню, ніби небесний Гіацинт.

Милосердя кидало йому свої східні слова — зібрані докупи прекрасні сльозини.

Божественна любов оточила його своїми трояндами, і його благоговійне упокорення позбавляло його будь-якого земного вигляду.

На очах Вільфріда й Мінни він незабаром став тільки цяткою полум’я, яка й далі не згасала, і дружні вигуки вітали його прихід на небо.

Небесний хор примусив заплакати двох вигнанців.

Раптом могильна тиша, яка опустилася, наче темна завіса, що відділяє першу сферу від останньої, огорнула Вільфріда й Мінну, і вони з трепетом чогось чекали.

Цієї миті Серафим зник у Святилищі, де він отримав дар вічного життя.

Він зробив рух, схожий на глибокий уклін, що наповнило двох ясновидців сумішшю захоплення й жаху.

Вони відчули, що все впало ниць у Сферах Божественних і Духовних, у Світах Пітьми.

Схиляли голови Ангели, вшановуючи його славу; схиляли голови Духи, виявляючи свою нетерплячість; схиляли голови всі сущі в безоднях, тремтячи від страху.

Пролунав гучний радісний крик, що наче прорвався з неволі, як проривається зупинене джерело, з якого враз б’ють тисячі розквітлих струменів, де грається сонце, розсіваючи довкола схожі на діаманти й перли сяйливі краплі; цієї миті знову з’явився осяйний Серафим і вигукнув:

— Всевишній! Всевишній! Всевишній!

Його почули й впізнали світи, він проник крізь них, як проникає крізь них Господь, і заволодів нескінченністю.

Сім Божих світів заворушилися на його голос і відповіли йому.

Цієї миті почався великий рух, наче сходили очищені зорі в сліпучому сяйві, що стало вічним.

Може, Серафим насамперед мав своїм завданням скликати до Господа створіння, проникнуті Словом Божим?

А в свідомості у Вільфріда та Мінни вже відлунювало, немов останні звуки закінченої музики, високе «алілуя».

Уже згасали небесні світила, як гаснуть відблиски сонця, що лягає спочивати на свої пурпурові й золоті покривала.

Нечистий і Смерть знову хапали свою здобич.

Повернувшись у пута плоті, з яких їхній дух був вивільнив незвичайний сон, двоє смертних почували себе так, як почувають себе люди вранці після ночі, сповненої прекрасними снами, спогади про які мерехтять у душі, але які тіло відмовляється усвідомити й людська мова неспроможна передати.

Глибока ніч, у переддвер’ї якої вони ширяли, була тією сферою, де заходить сонце з видимих світів.

— Спускаймося вниз, — сказав Вільфрід Мінні.

— Чинімо так, як він сказав, — відповіла вона. — Побачивши світи, що йдуть до Бога, ми знайдемо правильну стежку. Наші зоряні діадеми вгорі.

Вони промчали крізь безодні, повернулися в порох нижніх світів і раптом побачили Землю, де було темно, наче в льосі, але розгледіти її допомогло їм світло, яке вони несли у своїх душах і яке оточувало їх, немов хмара, де невиразно повторювалася краса неба, що поступово блякла. Це видовище було схоже на те, що колись вразило внутрішній зір пророків. Пастирі різних релігій, кожна з яких запевняла, що вона справжня, королі, утверджені силою й терором, воїни й вельможі ділили між собою народи, вчених і багачів, пануючи над багатостраждальним і гамірливим натовпом, що його вони з галасом топтали своїми ногами; всіх їх супроводжували їхні служники й дружини, всі були вдягнені в золоті, срібні й лазурні шати, прикрашені перлами й коштовними камінцями, видобутими з глибин Землі й з дна морів, яких людство прагнуло впродовж віків, спливаючи потом і зневажаючи Бога. Але ці багатства й ця розкіш, скроплені людською кров’ю, нагадували двом вигнанцям старе лахміття.

— Що ви робите, так вишикувавшись і непорушно стоячи? — крикнув їм