одного з найкращих явищ, притаманних людській натурі. Якби вмілий фізіолог добре вивчив істоту, що цієї миті, коли судити по гордовитості її чола та сяйві очей, скидалася на сімнадцятирічного юнака, якби він дошукався пружин життя, що розквітло під найбілішою тканиною, якою будь-коли наділяли Північ одне зі своїх дітей, то, безперечно, він повірив би в існування фосфоричного флюїду в нервах, які, здавалося, світилися під епідермою, або в постійну присутність внутрішнього світла, яке забарвлювало Серафітуса тими відблисками, що їх можна побачити у білосніжній чаші. Здавалося, в тих м’яких руках його рук, що він зробив, скидаючи рукавиці, перш ніж відв’язати лижі від Мінниних ніг, таїлася та сила, яку Творець уклав у напівпрозорі зчленування краба. Мабуть, негаснучі вогні його золотавих очей боролися зі сонячним промінням, і здавалося, він не сприймав його сяйво, а давав йому своє. Його тонка й тендітна, наче жіноча, постава нагадувала одну з тих слабких натур, сила яких завжди криється в їхньому бажанні і вони вчасно сповнюються нею. Серафітус підвівся на повен зріст, виставивши вперед чоло, ніби збирався зірватися з місця. Покучерявлене рукою невидимої чаклунки й мовби підняте чиїмсь подихом його волосся ще більш підсилювало враження, ніби його постать була легка, наче повітря; але цю легкість спричинював більше внутрішній стан, ніж вигляд тіла. Уява Мінни нагадувала ту постійну галюцинацію, до полону якої потрапив би кожен і яка надавала обличчю Серафітуса вигляду, що його мають люди в щасливому сні. Мінна не спроможна була уявити собі обличчя когось із своїх знайомих таким величаво мужнім, але це обличчя затьмарило б своєю жіночою витонченістю найвродливіші обличчя Рафаелевого пензля. Цей небесний митець завжди вкладав якусь спокійну радість, закохану ніжність у риси своїх ангельських красунь, та яка душа, коли подивитися на Серафітуса, здатна була б сповнитися смутком, змішаним з надією, що ледь приховував би невимовні почуття, які проступають на його обличчі? Хто зміг би, навіть володіючи уявою митця, для якої все можливо, побачити тіні, що їх відкидав таємничий страх на це розумне чоло, яке, здавалося, волало до небес і дорікало землі? Ця голова зневажливо ширяла, наче величний хижий птах, крик якого сколихує повітря, й упокорювалася, немов горлиця, голос якої наповнює ніжністю тихі ліси. Обличчя Серафітуса було таке напрочуд біле, що на ньому чітко вирізнялися червоні губи, чорні брови й шовкові вії — єдині незгладимі деталі на блідості лиця, витончені риси якого анітрохи не заважали виявляти свої почуття; вони випромінювали їх непомітно й м’яко, але з тією величною й природною поважністю, якою ми так любимо наділяти вищі істоти. Все в цьому мармуровому обличчі виражало силу й спокій. Мінна підвелася й взяла Серафітуса за руку, сподіваючись, що зможе пригорнути хлопця до себе й поцілувати його привабливе чоло — це бажання було викликане в неї більше захопленням, ніж коханням, але погляд юнака, який просвітив її, наче сонячний промінь призму, паралізував бідолашну дівчину. Вона відчула, сама не усвідомлюючи цього, що між ними пролягла безодня, відвернула голову й заплакала. Нараз її стан обхопила могутня рука й сповнений ніжності голос мовив:

— Ходи.

Вона скорилася, схилила раптом освіжілу голову на груди юнакові, який, ступаючи в ногу з нею, повів її на те місце, звідки вони могли бачити осяйну красу північної природи.

— Перш ніж я подивлюсь на тебе й вислухаю тебе, скажи мені, Серафітусе, чому ти відштовхуєш мене? Невже я не подобаюсь тобі? Скажи, чому? Мені хотілося б усе віддати тобі, всі свої земні багатства, як я вже віддала тобі всі багатства свого серця; хай єдиним світлом будуть для мене твої очі, так само, як мої думки зринають з твоїх думок; я більше не боялася б образити тебе, повертаючи тобі віддзеркалення твоєї душі, слова, твого серця, світло твого світла, як ми повертаємо Богові споглядання, якими він надихає нашу душу. Я хотіла б уся бути тобою!

— Гаразд, Мінно, постійне бажання — це надія, яку дає нам майбутнє.

Сподівайся! Та якщо ти хочеш бути чистою, то завжди пов’язуй волю Всевишнього із земною любов’ю, тоді ти любитимеш усі створіння і твоє серце піднесеться вельми високо!

— Я зроблю все, що ти захочеш, — відповіла вона, сором’язливо підвівши на нього очі.

— Я не зумію бути твоїм товаришем, — сумно відповів Серафітус.

Він відігнав від себе якісь думки, простяг руку в бік Крістіанії, що нагадувала цятку на обрії, й сказав:

— Поглянь!

— Ми надто маленькі, - відповіла вона.

— Еге ж, але ми стаємо великими своїми почуттями й розумом, — провадив Серафітус. — Тільки ми. Мінно, починаємо пізнавати тут світ речей; і коли ми бодай трохи збагнемо закони видимого світу, перед нами відкриється вся неосяжність вищих світів. Не знаю, чи зараз доречно говорити про це, але мені так хотілося б передати тобі весь вогонь своїх сподівань! Може, колись ми з тобою опинимося разом у світі, де кохання ніколи не гасне.

— Чому ж не тепер і назавжди? — пошепки спитала Мінна.

— Тут нічого немає постійного, — вів далі він невдоволено. — Швидкоплинні блаженства земних кохань — це тільки тьмяні відблиски, що їх випромінює в деяких душах сяйво набагато триваліших блаженств, достоту так, як відкриття якогось одного закону природи дає змогу припустити існування цілої системи законів у окремих привілейованих істот. Тож чи наше земне хистке щастя не свідчить про існування іншого повного щастя, так само, як земля, ця часточка світу, свідчить про існування Всесвіту? Ми не можемо осягнути велетенську орбіту божественної думки, бо нам доступна лише така мала її крихітка, яким великим є сам Господь, але ми можемо завдяки цьому відчути всю її неосяжність, уклякнути навколішки, зачудуватися й чекати. Люди завжди помиляються в своїх науках, не бачачи, що все на земній кулі відносне й узгоджується із загальним розвитком, постійним творенням, що неодмінно веде до поступу і його кінця. Сама людина не є завершеним створінням, інакше не існувало б Бога!

— Коли ти встиг дізнатися стільки? — спитала дівчина.

— Я просто згадую, — відповів він.

— Ти здаєшся мені гарнішим за все те, що я бачу довкола.

— Ми одні з найдосконаліших Божих створінь. Хіба не він наділив нас здатністю обмірковувати природу, охоплювати її своїми думками, робити з цієї природи східці, по яких ми йдемо до неї? Ми любимо одні одних завдяки більшій чи меншій часточці неба, яку кожен з нас має у своїй душі. Але будь справедливою. Мінно, поглянь на краєвид, що простягся під твоїми ногами, правда, він невеликий? Під твоїми ногами океан стелиться, мов килим,