Зрозуміло, монахи благочестиво стригли Христа, а волосся його продавали за велику ціну. Казали, що завдяки статуї богородиці в Сарагоссі у одного безногого відросла нога.

Книг з розповідями про такі чудеса дійшло до наших часів багато. Про одного угодника, наприклад, розповідається, як він, щоб умертвити свою плоть, жив у пустелі, весь час молячись. І птахи почали носити йому їжу — аби тільки пустельник не відвертався од такої святої справи. Коли ж до святого приходив у гості інший святий, птахи приносили подвійну порцію.

А коли пустельник помер, приишли два леви, щоб викопати могилу святій людині, жалібно завили і стали перед ним навколішки. А ще більше чудо сталося з іншим святим, який після посвячення дав обіцянку ніколи не митися, бо, на його думку, справжній монах ніколи не повинен бачити себе голим. І ось під час однієї подорожі цей монах у відчаї стояв на березі річки, через яку не було ніякого містка. Саме тут і сталося чудо: бачачи відчай благочестивого монаха, з’явився до нього ангел і переніс через річку. Вода так і не торкнулася його тіла. Монах не помився і цього разу.

Про різні такі чудеса багато розповідається в житіях християнських святих.

ЧИМ ДАЛІ В ДАВНИНУ — ТИМ БІЛЬШЕ ЧУДЕС

Коли перегортаєш і читаєш такі книги, від них віє далекою-далекою старовиною. В старовинних книгах багато такого, чого в нових зовсім і не знайдеш. У давнину в людей була своя особлива мова, особливі засоби висловлювати думки, особлива манера міркувати. Нарешті — і це головне — в давнину люди дивилися навколо себе не такими очима, якими дивимося ми. В тодішніх людей було своє розуміння, своя наука, зовсім не схожа на сучасну, була й своя віра — не така, як наша. І настрій у людей в давнини був не такий, як у нас. І інтереси, і щоденні потреби теж. Читаючи якусь старовинну книгу, мимоволі уявляєш собі, що за людина, коли і як її писала.

І чим далі в давнину, тим більше чудес. І тим міцніша віра людей у чудеса. І це без винятку в усіх країнах, в усіх народів, і все це начебто за одним і тим же правилом. Тисячі років тому ніякої іншої віри і не було, крім віри в чудеса.

Все, що тільки відбувалося навкруги, вважалося не звичайне природою і змінами в ній, тобто не її природними явищами, дом. Вважалося, що все відбувається не само по собі, а не ні як за допомогою надприродних, таємничих сил, котрі нібито можуть порушувати й переробляти всі порядки в природі і творити з нею що завгодно.

Багато мільйонів людей багато тисяч років вірили, що ці надприродні сили є всюди і що, крім таких сил, у світі нічого немає і навіть бути не може. Чудо від звичайного явища зовсім не відрізнялося. Геть усе здавалося чудесами. Таємничі надприродні сили вбачалися скрізь. Усе вважалося чудесним, що тільки було і є на небі й на землі. Чудесами були і ріки, і сонце, і каміння, рослини і тварини, і все живе й неживе в природі.

Стародавні єгиптяни, наприклад, вважали святими різноманітних тварин: і дрібну комаху, і звичайного кота, і птаха ібіса, і страшного крокодила, і чорного бика з білою плямою на лобі, що звався Апіс.

Надприродною силою вважали стародавні єгиптяни і ріку Ніл. Для них це була не ріка, а якесь особливе божество, тобто щось таємниче і чудесне. За віруваннями стародавніх єгиптян, Ніл теж міг втручатися в людське життя і творити чудеса, порушуючи звичайний його хід.

Такою ж чудесною і таємничою істотою вважали в Перу сонце. Для перуанців воно було родоначальником царів, а царів вважали його нащадками і намісниками. І сонце і його нащадки, за вірою перуанців, теж творили чудеса.

Така була віра цілого народу, а на віру опиралися, звичайно, різні, на наш погляд, дуже дивні міркування та й діла. І це було колись не тільки в Єгипті, але й в усіх інших країнах. Наприклад, далеко від Єгипту, в Америці — в Перу, на горах паслися численні отари лам, що належали «сонцю», начебто воно й справді може бути їх власником; на полонинах обробляли «для сонця» величезні угіддя, наче сонцю й справді потрібна їжа; по всій країні було споруджено храми, присвячені сонцю, а в столиці стояв головний храм, де щороку запалювали новий вогонь — зовнішній знак сонця.

В старовину дуже часто поклонялися й іншим небесним світилам, так наче вони були живі божественні істоти, які можуть і любити, і ненавидіти, і пити, і їсти, і народжувати дітей, і втручатися в людські діла, і порушувати звичайний хід справ, змінювати всю природу, і творити чудеса. Подібно до цього в багатьох країнах віддавали божеські почесті і вогню, і воді, й деревам. Ліси, моря, небо, підземний світ, увесь всесвіт здавалися заселеними різними чудесними істотами.

Стародавні греки вірили у безліч богів та напівбогів і різних таємничих і чудесних істот — дріад, наяд, тритонів, сатирів, фавнів. І всі ці істоти, за вірою греків, втручалися в справи людей і могли порушувати звичайне життя природи і творити чудеса. І у все це мільйони людей не тільки вірували. Вони брали на себе різні тягарі — трудилися, споруджували велетенські і дорогі храми, робили неймовірні витрати, приносили жертви й самі йшли на муки та жертви

Люди віддавали небувальщині навіть своє життя. До цього доводила віра, сліпа, безглузда віра в надприродні сили і в чудеса, тобто в прояв цих сил.

Віра в таємничі істоти і їх чудеса була міцною і призводила до великого лиха. На такій вірі трималися всілякі безглуздя, жахи і несправедливості.

Дуже багато й дивовижніших і найбезглуздіших вірувань зустрічається й тепер. Про них написано цілі книги ^[1].

Але в яких саме людей зберігаються ці вірування? У всіх тих, у кого в голові мало точних і цілком певних знань і хто не вміє або нездатний мислити, спираючись на такі знання.

Можна сказати, не боячись помилитися, що чудесами у всі часи і у всіх людей вважалося і вважається те, що зовсім для них незрозуміле, але дуже дивне. Незнання і нерозуміння надзвичайно допомагали й допомагають вірити в чудеса.

ЧУДЕСА, ЩО ПЕРЕСТАЛИ ЗДАВАТИСЯ ЧУДЕСАМИ

Колись було незрозумілим дуже багато з того, що стало цілком ясним тепер. От, наприклад, дощ із дрібного каміння. В наші часи відомо, що такі дощі справді подекуди бувають: з неба іноді падає дрібний пісок чи навіть камінці, які приніс вітер за сотні, а то й тисячі кілометрів, з тих місць, де незадовго перед цим були великі виверження вулканів. Тепер ті, хто знає справжнє походження таких дощів, уже не вважають їх чудом.

Так само тепер зовсім не вважають чудом і небесну манну, про яку розповідає біблія. Це звичайнісінький лишайник, так звана їстівна