Мої спомини присвячую дочці Мирославі, зятю Володимирові та вірному онукові Захарію на згадку.

Євген Куцик.

Мої спомини описують час від початку Другої світової війни до звільнення з концтаборів сталінсько-комуністичного режиму. Метою їх є донести до сучасного покоління методи та суть репресивної антилюдської комуністичної влади, через яку пройшли мільйони людей, народів колишнього СРСР.

Ті, яким не довелося витримати таких каторжних умов перебування в концтаборах при суворих умовах клімату, залишились по вік лежати в мерзлоті Сибіру, Магаданської області та інших краях комуністичної імперії.

Мабуть, через кілька десятків літ не залишилося і сліду від їхніх поховань, проте пам'ять про них не зникне з наших сердець, і повторімо собі: «Вічна їм пам'ять».

Своїми споминами я хочу внести ту маленьку лепту про їх страждання.

В основному, метою написання своїх споминів є бажання донести до сьогоднішнього покоління роз'яснення про те, що представляв собою комуністичний режим, в якій би він формі не подавався.

Україна як самостійна держава повинна бути вільною і незалежною від всіх «благодійників, як із Заходу, так і зі Сходу тим більше».

Читаймо історію і вивчаймо помилки своїх батьків для того, щоб їх не повторювати.

Слава Україні!

Євген Куцик. Львів, 2004 рік.

Напередодні Другої світової

Жалі та претензії поляків до українського народу з причин шістдесятирічної давності волинських подій, викликали в мене спомини про наше життя в останні роки Жечи Посполитої, тобто в останні роки польської окупації на теренах Галичини.

Десятки років минувшини в більшості стерли з пам'яті події, але деякі з них гостро врізалися в мою тодішню юнацьку свідомість. Хоч мої спогади вже були написані, але за хронологією подій я вирішив цей розділ розмістити першим.

1938–1939 роки були знаменні політичними загостреннями в країнах Європи. Це вплинуло також на відносини між українцями та поляками на теренах Галичини, як в селах так і в містечках, а особливо у Львові.

Нарвані еНДеки в своїх круглих студентських маймурках (шапочках), з перекинутими через руку пороховиками (так тоді називали літні плащі), маршируючи через центр міста, особливо через «корзо», так тоді називали вулицю Академічну (теперішній проспект Шевченка), викрикували:

Бій жида!

Бій русіна, кабана!

Кінцевим результатом еНДецького (Націонал-Демократична Партія Польщі, до якої переважно належала студентська молодь) демаршу було розбиття крамничних вітрин, які належали, або власниками яких були жиди або українці. В такому хаосі часто були порозбивані також і вітрини поляків. Вже пізніше магістрат зобов'язав власників крамниць — поляків вивішувати на вітринах орлів.

Але вже через декілька днів польське страхове агентство виплачувало компенсацію за розбиті вітрини. При тих всіх заворушеннях найбільше користали львівські батяри, які зуміли вдягнутися, випити та ще й закусити.

Москва і тут не могла пропустити такої нагоди, щоб не спровокувати кривавих подій, яскравим прикладом яких стало вбивство та похорони муляра Едварда Козака. КПЗУ, керована з Москви, члени якої з приходом «визволителів» були або розстріляні, або засуджені, викликала великі заворушення в місті.

Перевернуті трамваї, страйки та інші дії великих масштабів викликали оголошення поліційної години в місті. По задуму це мала б бути міні революція. Але один Львів не міг вирішити долі цілої Польщі. Крім цього «босячня» з цього скористалася.

Особливо польський уряд гальмував розвиток української кооперативної промисловості. «Маслосоюз», «Центросоюз», «Сільський Господар» своєю продукцією захоплювали ринки збуту та були конкурентноспроможні витіснити з ринку польські звйонзки. Таким яскравим прикладом було те, що «Звйонзек Млєчарскі» таємно закуповував у «Маслосоюзу» цеголки масла, перепаковував у свої обгортки та продавав як свій виріб. Про це не раз писала та малювала карикатури гумористична газета «Комар», яка виходила до 1939 р., тобто до приходу «визволителів».

Повстання Закарпатської України завдало сильного удару польській владі та її шовіністичним елементам. Ті елементи переходили на Закарпаття, щоб там вести диверсійну роботу проти української влади. Для них кордон був відкритий. Це був точний аналог роботи, яку робили НКВДисти з перевдяганням російських солдат у вишивані сорочки, які під маркою УПівців катували українських селян, щоб викликати ненависть населення до своїх повстанців. На превеликий жаль, в багатьох випадках цей метод спрацьовував.

Щоб уникнути непотрібних інцидентів та небачених жертв, з боку Закарпатської Січі передано попередження переходити кордон тільки по каналах організації.

Поляки не згадують про те, як допомагали Гітлерові нищити Закарпатську Україну, за що пізніше гірко заплатили, втративши свою державу. Прислів'я каже правду: «не копай ні під ким яму, бо сам в неї попадеш».

Щоб українцеві отримати роботу, необхідно було свою метрику з церкви занести до костелу, тобто зі своєї греко-католицької перейти на римо-католицьку віру. І то не тільки на державних посадах вимагали, але і деякі поляки, власники кам'яниць, приймали на тих умовах на роботу дозорців (замітайла). Власники кам'яниць — жиди, того не робили, приймали гоя без того. Фактично це була денаціоналізація або ополячення хоча б на тлі віри.

Та і тепер це проявляється. Коли поляк приїде до Львова, то швидше заговорить по російськи, ніж по українськи. Ми троє українців розмовляємо по своєму, а приступить москаль, переходимо на «загальноприйнятий». Те саме я бачив і в Америці, тільки там «загальнозрозумілим» є англійський. А хто ж нас примушує до того, як не ми самі себе. В першу чергу мусимо перебороти своє нутро та позбутися рабського духу.

1 вересня 1939 року розпочалася німецько-польська війна. Мій двоюрідний брат був мобілізований в польську армію. Зі Стрия виїхав поїзд, який на кожній станції забирав мобілізованих і віз до Львова на збірний пункт. Я попросив його взяти мене із собою, щоб доїхати до родичів. Доїхали ми лише до Скнилова, бо Львів бомбардували німецькі літаки. Летовище Скнилів було зоране бомбами. Польські літаки, брезентові двоплатовци поперекидувані, та з них висіло дрантя. Де-не-де валялися трупи летунів чи обслуги. Постоявши деякий час, поїзд рушив далі, але проїхавши декілька кілометрів, зупинився. Тепер вже було не до жартів. Німці взяли під прямий приціл наш поїзд і годі було вже чогось