гулом. У серцях жителів Лчавана не лишилося і сліду од віковічного жаху перед незнаними силами природи, що протягом багатьох років лякали їхніх предків…
Машина мчить їх далі. Ось уже зникає за крутими поворотами чудесний водоспад. Уже не чути, але ще видно, як в чорної пащі «воріт пекла», збиваючи срібну піну, виривається і падає у міжзір’я бурхливий потік. Він розбивається об каміння алмазними зернами, що в погожий день виблискують всіма кольорами райдуги. Казкова веселка немовби поясом оперізує стрункий стан Чорних скель.
А там внизу, працює вже нова ГЕС. Завжди глухий гул її зараз не долинає до машини. Останнє, що встигають ще побачити паші герої — це розбитий блискавкою дуб. Від його розчахнутого стовбура відросли нові, молоді, сильні пагінці, що вкрились пишним листям і тягнуться до сонця.
Отам ти упав під час грози, — з ніжною посмішкою говорить раптом струнка дівчина з чудовим каштановим волоссям, показуючи рукою в бік старого дуба.
— Так, — мрійно відповідає їй юнак атлетичної будови, — це було в один з чудових днів нашого золотого дитинства…
І всі мовчки дивляться на гірські кряжі, що виринають з ранкового серпанку.
— А що, вже немає на Чанчакарі бджіл? — знову порушує мовчанку струнка дівчина, глянувши на руді скелі.
Вони тепер дзижчать на колгоспній пасіці, — відповідає хтось дівчині.
— А чудеса?
— Чудеса? А хіба не чудо цей бурхливий потік, ця багатокольорова райдуга серед темних скель? Хіба не чудо цей канал, вода?..
Всі переводять свої щасливі погляди на блакитну поверхню спокійного в погожі дні озера Севан.