їжею. Ви кривитесь; але ви тільки-но звідтіля й можете засвідчити, що там спальня хоч і не будуар, зате простирадла міняють щотижня. І все це має Ковбасюк! А зовсім недавно всього цього він не мав.

Мені відомо, Черчик, ви завжди заздрили Ковбасюку, бо знали, що він без п’яти хвилин мільйонер. І він таки став мільйонером. Але жив він так, І що найбідніший племінник найскупішого жебрака відмовиться так жити. Ковбасюк економив на всьому, навіть на ліках для дружини, і вона мала щастя померти. Він ніколи не їв гарячого, ніколи не спав на подушці, він економив, економив і економив. Справа, звичайно, не в самій ощадливості. Йому і весь час здавалося, що досить купити півфунта голландського сиру — і всі підозрюватимуть у ньому і мільйонера. Він їв те, від чого останній сонячноморський собака відвернеться, ображений в найкращих своїх сподіваннях. Він спав на канапі, з якої гвинтом зів'ється чемпіон індійських йогів, який з пелюшок звик спати на цвяхах. Ви знаєте, Черчик, з метою економії Ковбасюк місяцями не ходив у лазню. А там, звідки ви прийшли, він помиється за місяць стільки разів, скільки йому не доводилось митися за все своє мільйонерське життя… Але ви ще не знаєте всього, Черчик. Мільйонерство остаточно розхитало здоров’я Ковбасюка… Після кожного стуку в двері з ним траплялась, звиняйте, неприємність. Потім це стало хворобою. Він бігав туди або дуже часто, або раз на тиждень. Ви думаєте, це радість? Він довів нервову систему до ручки… І все те не компенсувалося навіть можливістю помилуватися своїм багатством. Ковбасюк розтикав свій мільйон на сорок дві книжки й ніколи його не бачив. Не тільки не користався з нього, а й не мав перед очима. То запевніть себе, Черчик, що у вас теж є мільйон, тільки ви його не бачите, й на добраніч вам.

— Я бачу, Самуїл Миронович, — саркастично зауважив Черчик, — робота в нашій бібліотеці зробила з вас дуже ідейного. Вам подобається ваше нинішнє існування?

— Ні, ви таки кретин, Черчик, і, якщо колись вам пощастить збацати власний мільйон, у що я і мало вірю, ви все одно не зможете купити на нього хоч би одну зайву звивину для свого мозку. Да, моя і посада не дає мені змоги діставати запрошення на дипломатичні прийоми. Але вона дає мені право громадянства й право здіймати хай, коли хто-небудь хоч пальцем зачепить моє громадянство. Цього права не має мільйонер. Він ніколи не буде здіймати хай, він побоїться. Коли йому захаркають очі, він втреться й промовчить. Колись мені регулярно захаркували очі, і я мовчав, потім набридло.

Будьте мені здорові, Черчик. Між іншим, залишилося вісім днів.

*

Черчик не думав ображатися на Окса, він розуімів, що Оксова анкета не може прикрасити хоч який відділ кадрів. Тим більше, що Самуїл Миронович мусив заробляти собі репутацію. Але ж і Черчику треба було вже щось заробляти. А йому все ще не траплялося нічого путнього, а коли й траплялося, то навіть згадувати про ту зустріч не хотілось. От хоч би сьогодні…

Біля готелю «Атлас» хтось узяв Юрія Семеновича за рукав. Юрій Семенович дуже не любив, колі його брали за рукав, тому він негайно поліз вільною рукою у власну кишеню по власні документи Але, озирнувшись, Черчик негайно зрозумів, що турбуватися немає підстав, бо громадянин, який притримав його за рукав, теж, певно, не дуже любить, коли його самого притримують за рукав. Громадянин був молодий, миршавий і гидкий. До того ж Черчик, порившись на дні своєї пам’яті, пригадав, нібито бачив колись цього молодого, миршавого й гидкого індивідуума.

— Юрію Семеновичу, що ви тут робите?

— А ви?

— Я? М-м… Розумієте, папа зараз у психіатричці…

— Дуже приємно. Тобто я хотів сказати… Як його здоров’я?

— Апетит хороший, а взагалі…

В цю мить з дверей «Атласу» вийшов чоловік рожевих штанях, і миршавий кинувся до нього, мало не збивши Черчика з ніг.

— Коман а ле ву? — донеслося до Юрія Семемовича. — Коман са ву! Камарадо має ля шкарпетки? Уй? Нон? Ля кальсони? Ле підтяжки? Ля нейлон? Ле перлон?

— Іди ти до бісової мами! — відповіли рожеві штани.

— Пардон, — сказав гидкий і повернувся до Черчика. Але того вже не було. Черчик не мав наміру самодіяльно поліпшувати міжнародні торговельні зв’язки й зник за рогом.

…— Старий Зубатич справді сидить у психіатричці, а молодий форцює,— розповідав увечері Окс.

— Що-що?

— А-а! Я й забув, що у вашій освіті є деякі прогалини. Форцює— значить скуповує або вимінює в іноземців різне барахло. Професія, скажу я вам!.. Моє минуле не може вважатися взірцем для підростаючого покоління, і я не тішу себе надією, що колись мою біографію надрукують у хрестоматії. Але слухайте сюди, Черчик! Якби мене хто-небудь назвав форцовщиком, я набив би тій людині пику.

— Ясно. А що ж сталося із старим Зубатичем?

Новела про португальські сардини

— Що ви думаєте про Радянську владу? — раптом спитав Окс.

Черчик дурнувато кліпав очима. Він уже звик до несподіваних запитань Окса, але щоразу тільки кліпав…

— Не відповідайте, Черчик, це вам не під силу. Річ у тому, що ви за покликанням дрібний шахрай.

— Я просив би…

— Не кип’ятіться, Черчик, мій вік дозволє мені називати речі своїми іменами. Так от. Радянська влада не винна в тому, що ви не вилазите з тюрем. Я вас запевняю, що такий, як ви, сидів би в стародавньому Римі ще до того, як там викристалізувалося римське право, сидів би у феодальному Парижі (правда, не в Бастілії, туди таку шушваль не допускали), сидів би і в сьогоднішньому Нью-Йорку, в так званій тюрмі Сінг-Сінг.

— А ви?

— Ну, я птиця іншого польоту, Черчик, і можу сидіти тільки в Радянському Союзі. У Франції, наприклад, я давно був би депутатом парламенту, а в Америці, безперечно, — губернатором штату. І, може, через свою сентиментальність періодично надсилав би вам передачі в так звану тюрму Сінг-Сінг.

Знаєте, Черчик, коли гримнула революція, я був молодим перспективним комерсантом, і скажу вам і відверто, що революційні декрети й епоха воєнного комунізму не викликали в мене великого ентузіазму. Але навіть тоді, в дев’ятнадцятому-двадцятому роках, я зрозумів, що ця влада не на два дні. Ех, юначе, коли б я мав інше виховання, коли б молодість знала, а старість могла, я, може, був би тепер видатним фінансистом або професором економіки. Так-так, не посміхайтеся занадто скептично, Черчик. Мене ніхто не вважав за дурня, а особливо прокурори. Вони завжди просили дати мені якомога більше. Це теж було свого роду визнанням моїх фінансово-економічних талантів. Якщо я вмів робити гроші для себе в умовах, коли мені заважала держава, то як би я робив їх для неї, коли б вона мені